Міцько підніс ліхтар ближче.
— Якого…
Тоді виплутав весло і всівся поруч із сином.
— Греби, мов ошпарений, Лесе!
— Що відбувається, батьку?
— Заткайся і греби! Втікаймо звідси!
— Це монстр, батьку?
— Гірше, сину! — кричав Міцько, розриваючи веслами морську гладінь.
Та штукенція була тепер доволі високо, на самій верхівці чогось на кшталт вежі…
— Що це, батьку? Що це?
— Це клятий флюгер!
Загалом геологічного збурення як такого не було. Затоплення континентів зазвичай іде опліч із виверженням вулканів, землетрусами та армадою човників зі старцями, яким аж руки свербять звести піраміди та містичні кромлехи на новій землі, де вони зможуть своєю справдешньою прадавньою окультивною мудрістю зваблювати дівиць. Але сходження цього континенту загалом ледве спричинило брижку. Він повернувся дещо сором’язливо, як той кіт, якого не було вдома кілька днів і який добре знає, що ви хвилювалися.
Втім, певні зауваження викликала чимала хвиля, яка поки дійшла до берегів Округлого моря, сягала менше двох метрів. А в деяких болотяних низинах вода затопила цілі села, до яких нікому особливо не було діла. Проте, в суто геологічному сенсі, нічого аж такого не сталося.
В суто геологічному сенсі.
— Це місто, батьку! Гляди, онде вікна і…
— Я сказав тобі заткатись і гребти!
Морська вода хлинула вулицями. По боках із водоплеску поволі здіймалися велетенські, вкриті водоростями будівлі.
Батько з сином із усіх сил намагалися керувати човном, який тягнуло деінде. А оскільки урок номер один із мистецтва веслування стверджує, що потрібно гребти, дивлячись зовсім не туди, куди гребеш, вони не бачили іншого човна…
— Ти божевілець!
— Дурний чоловік!
— Не смій чіпати цю будівлю! Ця країна належить Анк-Морпорку!
Два човни завертіло в короткочасному коловороті.
— Іменем Серифа Аль Халі проголошую цю землю нашою!
— Ми її перші побачили! Ану, Лесе, скажи йому, що ми її перші побачили!
— Ми її перші побачили до того, як ви її перші побачили!
— Лесе, ти бачив, як він хотів мене шибонути тим веслом?!
— Але, батьку, ти розмахував перед ним своїм тризубом…
— Бачиш, Ахане, як ницо вони нападають!
Тієї миті два човни шкребнули об щось кілями і, застрягнувши в придонному мулі, почали хилитися на бік.
— Дивися, батьку, яка цікава статуя…
— Він ступив на хапонську землю! Кальмарний злодюга!
— Ану забирай свої паскудні сандалі геть із анк-морпоркської території!
— О, батьку…
Двоє рибалок перестали кричати один на одного, передовсім для того, щоби перевести дух. Краби квапливо кинулись врозтіч. Вода текла між бур’янів, висікаючи стрімчаки в сірому дрібноземі.
— Батьку, там ще збереглася кольорова плит…
— Моє!
— Моє!
Лес упіймав на собі погляд Ахана. За ту коротку мить, поки тривало їхнє переглядання, вони встигли обмінятися нічогеньким кавалком інформації, починаючи від просто-таки космічного збентеження тим фактом, що у них є батьки, і так далі по списку.
— Батьку, не треба… — почав було Лес.
— Стули пельку! Я ж піклуюся про твоє майбутнє, хлопче…
— Так, але кого хвилює, хто його перший побачив, батьку? І ми, і вони за сотні миль від дому! Хто ж дізнається, батьку?
Двоє кальмарників люто дивилися один на одного.
Над ними виростали будівлі, з яких струменіла вода. У них виднілися діри, що завиграшки могли бути дверними отворами, та відтулини без шибок, що могли бути вікнами, але всередині було темно. Часом Лесеві вчувалось, ніби там щось плазує.
Міцько Джексон кашлянув.
— Хлопчина має рацію, — пробубнів він. — Нам немає сенсу сперечатися. Крім нас тут більше нікого немає.
— Справді, — погодився Аріф.
Не зводячи один з одного очей, вони позадкували.
А тоді майже суголосно заволали:
— Хапай човен!
Після кількох секунд плутанини чоловіки врешті розбились на пари і чкурнули кудись болотистими вуличками з човнами над головою.
Їм, щоправда, довелося різко завернути назад, гнівно кидаючи один одному:
— То ти ще й дітей крадеш, га? — і обмінятися синами.
Кожен дослідник-початківець знає, що славу отримує не той, чия нога першою ступає на незайману землю, а той, кого ноги першого заносять додому. Добре, якщо разом із рештою тулуба.