— Тебе нічого не бентежить в цій картинці?
— Сер?
— А, не зважай. — Ваймз позіхнув. — Що ж, Віллікінсе, твоя відсутність ранитиме нас до глибини душі. «А його хтось таки справді може поранити, — подумав він. — Особливо, якщо матиме час прицілитися».
— О, лорд Вентурі каже, що до Вепроночі справимось, сер.
— Справді? Я не знав, що війна вже почалась.
Ваймз збіг сходами вниз, де його окутали аромати карі.
— Ми вам трохи залишили, сер, — озвався сержант Колон. — Ви якраз спали, коли хлопчина приніс їжу.
— Син Ґоріффа приходив, — уточнив Ноббі, виловлюючи рисинки у бляшаній мисці. — Тут їжі на пів зміни стане.
— Переваги служби, — кинув Ваймз, кваплячись до дверей.
— Хліб, мариноване манго і всяка всячина, — радісно мовив Колон. — Я завжди казав, що як на рушника, старий Ґоріфф не такий вже й поганий.
Калюжка шипучого мастила… Ваймз затримався біля дверей. Сім’я, що збилася в купку… Він витягнув годинник. Той показував двадцять по десятій. Якби він біг…
— Фреде, зайдеш до мене в кабінет? — запитав він. — Лише на хвилинку.
— Так, сер.
Ваймз провів сержанта сходами нагору і зачинив двері.
Ноббі та інші вартові нашорошили вуха, але крім приглушеного шепоту, що якийсь час не стихав, до них не долинало ані звуку.
Двері знову відчинилися. Ваймз спустився сходами вниз.
— Ноббі, заскочиш, будь ласка, до академії через п’ять хвилин? Хочу залишатись на зв’язку, і хай мені грець, якщо я дістану голуба в цій уніформі.
— Так точно, сер.
Ваймз пішов.
За кілька хвилин сержант Колон обережно спустився сходами в головний офіс. Він повернувся з дещо скляним поглядом за свій стіл із такою безтурботністю, якої прагнуть досягнути лише особливо стурбовані. Певний час він теребив у руках якийсь папірець, а тоді промовив:
— Ти ж не зважаєш на те, як тебе люди називають, правда, Ноббі?
— Я би весь час зважав, якби я зважав, сержанте, — весело відізвався капрал Ноббс.
— Атож. Атож! Я теж не зважаю, як люди мене називають. — Колон почухав потилицю. — У цьому насправді немає сенсу. Гадаю, сер Сем сильно недосипає.
— Він дуже зайнята людина, Фреде.
— Намагається всюди встигнути, ось у чому його проблема. Слухай… Ноббі?
— Так?
— Звертайся до мене «сержант Колон», дякую.
На столі був херес. На таких подіях завжди подають херес. Однак Сему Ваймзу не було до нього діла, бо останнім часом він тільки апельсиновий сік цмулив. Якось він дізнався, що херес роблять зі збродженого вина. Тож він не бачив у хересі жодного сенсу.
— І ти постараєшся вести себе гідно, правда? — запитала леді Сибіл, поправляючи його накидку.
— Так, люба.
— Як ти постараєшся себе вести?
— Гідно, люба.
— І, будь ласка, постарайся поводитись дипломатично.
— Так, люба.
— Як ти постараєшся поводитись?
— Дипломатично, люба.
— Знову ти говориш, як «підкаблучник», Семе.
— Так, люба.
— Ти знаєш, що так не чесно.
— Ні, люба. — Ваймз здійняв руку, театрально демонструючи покору. — Гаразд, гаразд. Це все через пір’я. І трико, — він здригнувся і спробував щось нишком підправити, докладаючи усіх зусиль, щоб не стати першим у місті горбоштанем. — А що, як мене люди побачать?
— Звісно, вони тебе побачать, Семе. Ти вестимеш процесію. І я так тобою пишаюся.
Вона змахнула ворсинку з його плеча[5].
«Пір’я в капелюхові, — похмуро думав Ваймз. — І парадне трико. І блискучі обладунки. Обладунки не мають блищати. Вони мають бути такі пом’яті, що як слід не напуцуєш. І поводитись дипломатично? Звідки я знаю, як це — поводитись дипломатично?»
— Мушу піти перекинутись словечком із вельможною Селашіль, — повідомила леді Сибіл. — З тобою точно все буде гаразд? Ти безперестанку позіхаєш.
— Гарантую. Просто мало спав минулої ночі, от і все.
— Обіцяєш не накивати п’ятами?
— Я? Я ніколи не киваю…
— Ти накивав п’ятами перед званою вечерею на честь ґенойського посла. Всі тебе бачили.
— Бо я щойно тоді дізнався, що банда Яшмових грабує діамантовий сейф Вортіна!
— Але ти не зобов’язаний за всіма гнатися, Семе. Для цього ти тепер наймаєш людей.
— Але ми їх спіймали, — задоволено мовив Ваймз.