А хтось якось вирішив, що з певних символічних причин командор Варти повинен бути на чолі процесії. Роками це нікого не хвилювало, позаяк у Варти не було свого командора, а тепер він є, і це Сем Ваймз. У червоній сорочці з дурнуватими широкими рукавами, червоному трико, пишних шортах, які, судячи з крою, вийшли з моди ще коли крем’яні знаряддя були на піку своєї популярності, крихітних нагрудних латах і з шоломом у пір’ї.
І йому справді не завадило б трохи поспати.
І він мав нести церемоніальний кийок.
Він прикипів поглядом до тієї клятої штуки, виходячи з головних воріт Академії. Після вчорашньої нічної зміни небо розвиднілось. Місто пашіло. Якщо він втупиться у свій кийок, то не бачитиме, хто з нього сміється.
Погано те, що він мусив весь час у нього тупитись.
На невеличкому тьмяному наверші, який йому довелося спочатку добряче потерти, писало Оборонець Королівської часті. Це трохи покращувало йому настрій.
Пір’я і старомодності, золоті галуни і хутро…
Чи то через виснаження, чи тому що він намагався відмежуватися від світу, Ваймз і не помітив, як він сповільнюється до традиційної ходи вартового в традиційно лінивому плині думок. Точно як умовний рефлекс[7]. Ноги йшли, стопи ступали, думки певним чином крутилися. Потьмаренням свідомості це не назвеш, звісно. Але його вуха, ніс та очі перейшли в підпорядкування давно сформованого відділу головного мозку, що відповідає за увімкнення режиму підозрілого покидька, таким чином дозволивши верхньому мозковому центру пуститися у вільне плавання.
…Хутро і трико… хіба вартові так вдягаються? Пом’яті лати, засмальцьовані шкіряні галіфе і задрипана сорочка в плямах крові, бажано не своєї… оце я розумію… і відчуття бруківки під черевиками, що неабияк заспокоює…
Позаду нього, перекочуючись хвилями збентеження, процесія сповільнилася, силкуючись іти з ним у ногу.
…Ха, Оборонець Королівської часті… він запитав у старого чоловіка, який приніс йому кийок, якої саме часті, але старий пропустив це запитання повз вуха… клята штуковина, думав він, дерев’яний обрубок зі срібною булькою на кінці… навіть констеблі носять пристойні мечі, а йому що з ним робити, розмахувати перед людьми, чи як?… о боги, він вже місяцями не гуляв отак вулицями… стільки людей сьогодні… якийсь парад чи що?..
— О боже, — обізвався з натовпу капітан Морква. — Що він робить?
Опліч нього якийсь агатійський турист завзято тягнув важіль на іконографі.
Командор Ваймз став, із відсутнім поглядом в очах засунув кийок під пахву і потягнувся рукою до шолома.
Турист звів очі на Моркву і ввічливо смикнув його за сорочку.
— Скажіть, будь ласка, що він робить? — запитав він.
— Ем… він… витягує…
— О, ні… — зітхнула Анґва.
— …він витягує з-під шолома церемоніальну пачку цигарок, — констатував Морква. — Ой… і він, він збирається прикурити…
Турист ще трохи посмикав важіль.
— Дуже історична традиція?
— Пам’ятна, — пробубоніла Анґва.
Натовп принишкнув. Ніхто не хотів збивати Ваймза. Тисячі людей, затамувавши подих, мовчки спостерігали.
— Що він зараз робить? — запитав Морква.
— А ти що, не бачиш? — кинула у відповідь Анґва.
— Я не можу на це дивитись. Ох, сердега…
— Він… він щойно видув димове кільце…
— …перша за день, він так завжди робить…
— …і ось він знову рушив… тепер уже витягнув з-під пахви кийок і підкидає його в повітрі й знову ловить, як свого меча, коли про щось думає… Він здається доволі щасливим…
— Думаю, він запам’ятає цю мить щастя, — мовив Морква.
Почалося перешіптування. Процесія застопорилася за Ваймзом. Ті учасники процесії, які легше піддавалися загальному настрою і не до кінця розуміли, що їм робити, і ті, що надто приклалися напередодні до збіса доброго академічного хересу, стали намацувати в себе, що б то попідкидати в повітря. Зрештою, це була Традиційна Церемонія. Якщо ви затялися робити щось, що, вочевидь, не має жодного сенсу, можете негайно повертатися додому.
— Він стомився, ось у чому річ, — здогадався Морква. — Він днями бігав туди-сюди, за всім пильнуючи. В нічні і денні зміни. Ти знаєш, як він не може сидіти в офісі і перевіряє все сам.
7
Термін, який винайшов чарівник Люсин Черевик1. Він виявив, що з допомогою системи нагород і покарань він може дресирувати пса — той чує теленькання дзвіночка і тут же з’їдає полуничне безе.
1 Його батьки, прості селяни, хотіли дівчинку, яку планували назвати Людонькою. —