Вони ще залишились від попереднього власника й не вельми турбували Ветінарі. Спостереженням крізь чужі очі нікого не здивуєш.
Він довгенько підіймався темними сходами і йшов затхлими коридорами. Час до часу робив якісь рухи, значення яких не було цілком очевидним. Проходячи повз, він то тут то там торкався стін, начебто бездумно. А в одному, вимощеному каменем коридорі, підсвіченому лише сіруватим світлом із вікна, про яке всі, крім найоптимістичніших мух, забули, він немовби грав у класики — розмахував мантією та світив литками, перестрибуючи з каменя на камінь.
Ця дивна вервечка дій, схоже, ні до чого не призвела. Врешті він дійшов до дверей і відімкнув їх. Дещо обачно.
Повітря всередині було просякнуте ядучим димом, а монотонний звук пуф-пуф, який вже чувся з кінця коридору, тепер був досить гучний. На мить все затихло, а тоді роздався ще гучніший вибух, і прямо біля вуха Патриція пролетів шматок розпеченого металу, що застряг у стіні.
З диму пролунало «Ой лишенько».
Втім, голос був не сумний — таким тоном радше промовляють до милого, чарівного цуцика, який таки не втримався і сидить тепер в калюжі, що розповзається по килиму.
Коли клуби диму розсіялися, чиясь розмита постать повернулася до Ветінарі й, виснажено всміхаючись, промовила:
— Цього разу цілих п’ятнадцять секунд, правителю! Тепер я не сумніваюсь, що закон працює.
Це була одна з рис Леонарда із Квірма: він навмання заводив розмови, вважав усіх своїми зацікавленими співрозмовниками і сприймав як належне той факт, що вони були не менш розумними, ніж він.
Ветінарі зиркнув на невеличку купку погнутого й покрученого металу.
— Що то було, Леонарде? — запитав він.
— Експериментальний прилад для перетворення хімічної енергії в обертальний рух, — відповів Леонард. — Розумієте, важливо, щоб маленькі гранули чорного порошку по одній потрапляли в камеру згорання на правильній швидкості. Якщо туди втрапить дві кульки одночасно, виходить вже двигун зовнішнього згоряння.
— І, ем, у чому його суть? — запитав Патрицій.
— Гадаю, він зможе замінити коня, — гордо мовив Леонард.
— Вони глянули на понищену штуковину.
— Однією з переваг коней, на яку часто вказують люди, — трохи подумавши, мовив Ветінарі, — є те, що вони дуже рідко вибухають. З мого досвіду, майже ніколи, окрім того прикрого випадку дуже спекотного літа кілька років тому, — він надзвичайно обережно вивудив пальцями щось із купи мотлоху. То була пара з’єднаних стрічкою кубиків із м’якого білого хутра. На них були цяточки.
— Кості? — запитав він.
Леонард знічено всміхнувся.
— Так. Не знаю, з чого я взяв, що завдяки ним двигун краще працюватиме. То була лише ідея. Знаєте, як воно буває.
Правитель Ветінарі кивнув. Він знав, як воно буває. Знав навіть краще за Леонарда із Квірма, саме тому ключ був тільки один, і то у нього. Чоловік не був ув’язненим, якщо не брати до уваги прозаїчні, буденні стандарти. Він, схоже, навіть вдячний був безвилазно сидіти в цьому світлому, провітреному горищі, де в нього було дерева, паперу, вугільних олівців і фарб у необмежених кількостях, і за оренду з їжею не треба платити.
В будь-якому разі важко ув’язнити когось, як Леонард із Квірма. Можна спробувати замкнути його тіло. Але тільки богам відомо, де вештаються його думки. І хоч його розум аж бив через край, розливаючись ріками, він не міг відрізнити, куди дме політичний вітер, навіть якщо оснастити його вітрилами.
Дивовижний розум Леонарда тривожно шкварчав, мов картопля у переповненій фритюрниці на Плиті Життя. Неможливо було передбачити його наступну думку, тому що всенький всесвіт без устану його перепрограмовував. Від вигляду водоспаду чи пташки, що ширяє в небі, він нісся новою стежкою практичних домислів, що незмінно приводила до купи дротів та пружин із вигуками «Схоже, я знаю, що пішло не так». Він був членом більшості ремісницьких гільдій у місті, звідки його витурювали за надто високі бали на іспитах чи, в деяких випадках, за виправлення помилок у білетах. Подейкували, він ненароком підірвав Гільдію алхіміків з допомогою всього лиш склянки води, столової ложки кислоти, двох дротяних огризків і м’ячика для пінг-понгу.
Кожен розсудливий правитель вже би позбувся Леонарда, а Ветінарі був надзвичайно розсудливий і часто замислювався над тим, чому він цього не зробив. Він дійшов висновку, що не зробив цього лише тому, що в цьому безцінному, допитливому бурштині Леонардового неперевершеного розуму, під усім цим яскравим винахідливим генієм була ув’язнена свого роду норовлива невинність, яку її прості смертні називають дурістю. Вона була серцем і душею тієї сили, що тисячоліттями змушувала людство встромляти пальці в розетку Всесвіту і бавитися з вимикачем, щоб побачити, що станеться — а тоді дуже дивуватися з того, що воно таки сталося.