Патрицій, здавалось, відволікся на велике зображення болеадораса третього покоління з колючого дроту під назвою «Дервіш». Запала болюча тиша. Бурлі спробував її порушити — завжди прикра помилка.
— Крім того, ми забезпечуємо такі бажані робочі місця в Анк-Морпорку, — пробубнів він.
— Експортуючи зброю в інші країни, — повернув його на землю правитель Ветінарі. Він віддав назад аркуш і приязно всміхнувся Бурлі.
— Я дуже радію, що галузь так розквітає, — мовив він. — І я це особливо матиму на увазі.
Він обережно склав долоні.
— Справи кепські, панове.
— Чиї? — не второпав Бурлі.
— Перепрошую?
— Що? Ой… я про інше подумав, правителю…
— Я веду до того, що деякі наші жителі вирушили на той жалюгідний острів. Так само, як і ще пригорща хапонців, я так розумію.
— Чому наші люди туди пхаються? — запитав пан Боґґіс із Гільдії злодіїв.
— Тому що вони демонструють жвавий першопрохідський дух і прагнуть багатства… і ще трохи багатства на неопанованій землі, — відповів лорд Ветінарі.
— А який хапонцям із того зиск? — поцікавився лорд Дауні.
— О, хапонці — купка безпринципних людців, які завжди готові хапнути щось дармове, — мовив лорд Ветінарі.
— Краще і не скажеш, правителю, — підлестив йому пан Бурлі, який відчув потребу наверстати втрачене.
Патрицій знову глянув на записи.
— Ой, я перепрошую, — сказав він, — схоже, я переплутав останні два речення місцями… пане Підступп, вам теж є що сказати?
Очільник Гільдії адвокатів прокашлявся. Прозвучало це радше як передсмертний хрип, чим воно і було, адже чоловік цей вже яку сотню років був зомбі. Втім, згідно з історичними свідченнями, мертвий пан Підступп відрізнявся від живого пана Підступпа лише тим, що працював без перерви на обід.
— Так, безперечно, — сказав він, розгорнувши великий звід законів. — Історія міста Лешп і країни, що його оточує, дещо неясна. Відомо, що воно стояло посеред моря майже тисячу років тому, втім, коли в деяких записах зринають припущення, що Лешп начебто був частиною Анк-Морпорка…
— Звідки ті записи і чи зазначено там, хто робив такі припущення? — урвав його Патрицій. Відчинились двері, й до середини увійшов Ваймз. — А, командоре, сідайте. А ви, пане Підступп, продовжуйте.
Зомбі не любив, коли його перебивали. Він знову кашлянув.
— Записам, які стосуються зниклої країни, кілька сотень років, правителю. І їх, вочевидь, робили ми.
— Тільки ми?
— Не розумію, яким чином інші записи можуть бути законні? — строго відрубав пан Підступп.
— А хапонці, приміром, нічого там не записували? — запитав Ваймз із дальнього кінця столу.
— Сер Семюел, у хапонській мові немає навіть слова на позначення адвоката, — мовив пан Підступп.
— Серйозно? — здивувався Ваймз. — От і добре.
— На нашу думку, — мовив Підступп, посунувши стілець так, щоб не бачити Ваймза, — ця земля належить нам згідно з законами про експропріацію, екстратериторіальність і, що найважливіше, Acquiris Quodcumque Rapis. Мені відомо, що цього разу першими туди ступили наші рибалки.
— А хапонці стверджують, що то був один із їхніх рибалок, — мовив Ветінарі.
На іншому кінці столу Ваймз стиха ворушив губами: «Як там, Acquiris…»
— «Що хапнув, те отримав»? — сказав він уголос.
— Ми ж не збираємось вірити їм на слово, чи не так? — мовив Підступп, показово ігноруючи його. — Пробачте, правителю, та я не думаю, що якась купка злодюг із рушниками на голові має право вказувати гордому Анк-Морпорку, що робити.
— Ні, звичайно ж! Час уже провчити Шайтана Хапонського, — втрутився лорд Селашіль. — Пам’ятаєте минулорічну історію з капустою? Вони не хотіли приймати десять клятих човнів!
— А всякому відомо, що гусениці додають особливої нотки смаку, — мовив Ваймз, більш-менш собі під ніс.
Патрицій косо на нього зиркнув.
— Атож! — погодився Селашіль. — Там стільки корисного білка! А пам’ятаєте, скільки натерпівся капітан Дженкінс із багажем баранини? Вони хотіли кинути його за ґрати! В хапонській в’язниці!
— І чого б це? Адже зелене м’яско смакує найкраще, — мовив Ваймз.
— Ой, під тим шаром карі ніхто би не помітив, — озвався Бурлі. — Якось мене запросили на обід в їхнє посольство, і знаєте, що вони змусили мене їсти? Овече…
— Пробачте, панове, — урвав його Ваймз, вставши з-за стола. — Маю подбати про невідкладні справи.