Выбрать главу

—    Професоре,— сором'язливо обізвалася одна з медичних сестер.— Здається... дитина подає якісь знаки. Вона ще жива, дивіться!..

—    Бідолашний, він навіть без черевиків...— прошепотіла друга медична сестра.

—    Добре, що хоч шкарпетки залишив! — вигукнув помічник професора, окинувши розгубленого хворого суворим поглядом.

—    Тихше,— сказав професор і оглянув Джіпа з голови до шкарпеток.— Як ти себе почуваєш, хлопчику? — спитав він.

—    Квік, прік, квак, марамак,— відповів Джіп.

—    Дивна мова,— буркнув професор Лундквіст. Насправді Джіп відповів професорові по-італійськи:

«Я нічого не розумію». Але професор не знав жодного італійського слова. Ну, а Джіп не знав нічого по-шведському, і для нього запитання професора теж прозвучало досить дивно, а саме: «Квік, прік, квак, марамак».

«Чудернацька якась мова»,— подумав Джіп.

На щастя, одна з медичних сестер улітку відпочивала поблизу Неаполя, трохи навчилася по-італійськи, тож могла бути за перекладача.

—    Як ти себе почуваєш? — повторив запитання професор.

—    Дякую, добре,— відповів Джіп.

—    Він зробив тобі боляче, хлопчику?

—    Хто?

—    Як хто? Скоглунд, чорт забирай!

—    Я його не знаю.

—    Що ж ти тоді робиш у нього в шлунку! В твоєму віці я не лазив по чужих шлунках. Тим більше в іноземців.

—    Присягаюсь вам, пане професор, я не винен.

—    Ти не винен, Скоглунд не винен, усі не винні. Хто ж тоді винен? Я чи король Швеції? Чи кінна варта?

—    Ви розумієте, я...

—    Годі. Сиди тихо й не ворушись. А ми подумаємо, як тобі допомогти,— щось сердито бурмочучи собі під ніс, професор обережно витягнув трубочку з телекамерою із шлунка лісоторговця, який нарешті зміг говорити.

—    Професоре, мій стан серйозний? — спитав він перелякано.

—    Дуже серйозний.

—    Виходить, мені доведеться вже сьогодні лягати в клініку на операцію.

—    Може, в клініку, а може, й до в'язниці. З'їсти восьмирічного хлопчину в чому той був, а потім спокійно прийти до хірурга, щоб той вийняв його, ніби колючку з п'яти, а потім знов спокійно продавати дерево оптом і вроздріб.

—    Пробачте, якого хлопчину?

—    Ось цього,— гнівно відказав професор і тицьнув пальцем пацієнта в груди.

—    Я тут! — крикнув Джіп.— Я цілий день тут сиджу.

Професор, помічник професора, дві медичні сестри і лісоторговець обернулися до телевізора й побачили на екрані Джіпа. Він розпачливо вимахував руками й від безсилої люті притупував на місці.

—    Отже, в шлунку пана Скоглунда ти не був,— глибоко задумавшись, дійшов висновку Лундквіст.— Це звичайна технічна перешкода.

—    Мене звати Джамп'єро Бінда. Я живу в Мілані й ненароком упав у свій телевізор.

—    Це мій телевізор! — зарепетував професор.— І тут не Мілан, а Стокгольм. Ти не маєш ніякого права перешкоджати моїм дослідам. Це саботаж, а може, й шпигунство.

Хтозна, які ще страшні звинувачення звалились би на голову Джіпа, але в цю мить не стало струму і екран погас. Коли знову з'явилося світло, екран був чистий і білів, мов засніжене поле. А Джіп зник, і від нього не лишилося ні плямки, ні смужечки на екрані.

Лісоторговець Скоглунд так і не второпав, чому професор Лундквіст назвав його людожером, і пішов, чухаючи собі потилицю. А сам професор до того розлютився, що навіть забув узяти з хворого гроші за медичний огляд.

ПІДСТЕРЕГТИ ЗЛОДІЯ

У підвалі старовинного німецького замку на березі Рейну два поважні пани грали в шахи. Час від часу вони позирали на екран телевізора, де тремтіло зображення вішалки з одягом.

Але відколи це в перервах між телепередачами замість краєвидів стали показувати вішалки?

Тут необхідно дещо пояснити.

1. Два поважні пани — це професор Сільвіус Леопольд Лінкенбейн, директор бібліотеки міста Бармштадта, і Джорджо Вільгельм Федеріко Рехтенбейн, старший інспектор поліції того самого міста. Обидва пани не люблять поганого пива. Але ще менше вони люблять дивитися телевізор.

2. У старовинному німецькому замку міститься бібліотека, директор якої пан Лінкенбейн.

3. На екрані телевізора видно коридор бібліотеки, де і стоїть вішалка, на якій висять пальта шановних читачів.

4. У коридорі за рамою однієї з картин схована малесенька телекамера, вона передає зображення в підвал, де пани Лінкенбейн і Рехтенбейн грають у шахи.