— Професоре,— сором'язливо обізвалася одна з медичних сестер.— Здається... дитина подає якісь знаки. Вона ще жива, дивіться!..
— Бідолашний, він навіть без черевиків...— прошепотіла друга медична сестра.
— Добре, що хоч шкарпетки залишив! — вигукнув помічник професора, окинувши розгубленого хворого суворим поглядом.
— Тихше,— сказав професор і оглянув Джіпа з голови до шкарпеток.— Як ти себе почуваєш, хлопчику? — спитав він.
— Квік, прік, квак, марамак,— відповів Джіп.
— Дивна мова,— буркнув професор Лундквіст. Насправді Джіп відповів професорові по-італійськи:
«Я нічого не розумію». Але професор не знав жодного італійського слова. Ну, а Джіп не знав нічого по-шведському, і для нього запитання професора теж прозвучало досить дивно, а саме: «Квік, прік, квак, марамак».
«Чудернацька якась мова»,— подумав Джіп.
На щастя, одна з медичних сестер улітку відпочивала поблизу Неаполя, трохи навчилася по-італійськи, тож могла бути за перекладача.
— Як ти себе почуваєш? — повторив запитання професор.
— Дякую, добре,— відповів Джіп.
— Він зробив тобі боляче, хлопчику?
— Хто?
— Як хто? Скоглунд, чорт забирай!
— Я його не знаю.
— Що ж ти тоді робиш у нього в шлунку! В твоєму віці я не лазив по чужих шлунках. Тим більше в іноземців.
— Присягаюсь вам, пане професор, я не винен.
— Ти не винен, Скоглунд не винен, усі не винні. Хто ж тоді винен? Я чи король Швеції? Чи кінна варта?
— Ви розумієте, я...
— Годі. Сиди тихо й не ворушись. А ми подумаємо, як тобі допомогти,— щось сердито бурмочучи собі під ніс, професор обережно витягнув трубочку з телекамерою із шлунка лісоторговця, який нарешті зміг говорити.
— Професоре, мій стан серйозний? — спитав він перелякано.
— Дуже серйозний.
— Виходить, мені доведеться вже сьогодні лягати в клініку на операцію.
— Може, в клініку, а може, й до в'язниці. З'їсти восьмирічного хлопчину в чому той був, а потім спокійно прийти до хірурга, щоб той вийняв його, ніби колючку з п'яти, а потім знов спокійно продавати дерево оптом і вроздріб.
— Пробачте, якого хлопчину?
— Ось цього,— гнівно відказав професор і тицьнув пальцем пацієнта в груди.
— Я тут! — крикнув Джіп.— Я цілий день тут сиджу.
Професор, помічник професора, дві медичні сестри і лісоторговець обернулися до телевізора й побачили на екрані Джіпа. Він розпачливо вимахував руками й від безсилої люті притупував на місці.
— Отже, в шлунку пана Скоглунда ти не був,— глибоко задумавшись, дійшов висновку Лундквіст.— Це звичайна технічна перешкода.
— Мене звати Джамп'єро Бінда. Я живу в Мілані й ненароком упав у свій телевізор.
— Це мій телевізор! — зарепетував професор.— І тут не Мілан, а Стокгольм. Ти не маєш ніякого права перешкоджати моїм дослідам. Це саботаж, а може, й шпигунство.
Хтозна, які ще страшні звинувачення звалились би на голову Джіпа, але в цю мить не стало струму і екран погас. Коли знову з'явилося світло, екран був чистий і білів, мов засніжене поле. А Джіп зник, і від нього не лишилося ні плямки, ні смужечки на екрані.
Лісоторговець Скоглунд так і не второпав, чому професор Лундквіст назвав його людожером, і пішов, чухаючи собі потилицю. А сам професор до того розлютився, що навіть забув узяти з хворого гроші за медичний огляд.
ПІДСТЕРЕГТИ ЗЛОДІЯ
У підвалі старовинного німецького замку на березі Рейну два поважні пани грали в шахи. Час від часу вони позирали на екран телевізора, де тремтіло зображення вішалки з одягом.
Але відколи це в перервах між телепередачами замість краєвидів стали показувати вішалки?
Тут необхідно дещо пояснити.
1. Два поважні пани — це професор Сільвіус Леопольд Лінкенбейн, директор бібліотеки міста Бармштадта, і Джорджо Вільгельм Федеріко Рехтенбейн, старший інспектор поліції того самого міста. Обидва пани не люблять поганого пива. Але ще менше вони люблять дивитися телевізор.
2. У старовинному німецькому замку міститься бібліотека, директор якої пан Лінкенбейн.
3. На екрані телевізора видно коридор бібліотеки, де і стоїть вішалка, на якій висять пальта шановних читачів.
4. У коридорі за рамою однієї з картин схована малесенька телекамера, вона передає зображення в підвал, де пани Лінкенбейн і Рехтенбейн грають у шахи.