5. Цю хитру систему стеження встановлено, щоб виявити...
Тут на екрані з'явився якийсь молодик. Він підійшов до вішалки, повісив пальто й попрямував до бібліотеки.
— Поки що нічого,— обізвався професор Лінкенбейн.
— Нічого поки що,— підтвердив інспектор Рехтенбейн. При цьому, як ви помітили, він трохи переставив слова.
І обидва шановні пани грали далі в шахи. Із купи старовинних пожовтілих книг вилізла миша, але ніхто не звернув на неї уваги. Миша спокійно забігла в свою шпарку.
Та ось ліворуч на екрані з'явилися дві молоді жінки. Вони зняли свої шубки з штучного хутра й повісили на вішалку поряд з іншими пальтами. Весь цей час професор Лінкенбейн та інспектор Рехтенбейн не зводили з них очей.
Коли обидві жінки зникли з телеекрана, професор Лінкенбейн сказав:
— Приємні дами.
— Ні, граційні,— поправив його інспектор Рехтенбейн.— Але прислужитися нам у даному випадку не можуть.
— На жаль, не можуть,— погодився професор Лінкенбейн, не надто впевнено підсовуючи крайнього пішака.
Цієї миті на екрані з'явився Джіп.
— Ого! — вигукнув професор Лінкенбейн.— Хлопчик!
— Цікаво! Навіть дуже! — підтвердив інспектор Рехтенбейн.— Ви помітили? Він без черевиків. Для чого, по-вашому, він зняв черевики, шановний пане?
— Це дуже підозріло,— погодився професор Лінкенбейн.— Може, він і є той самий злодюжка, який уже п'ятнадцять вечорів підряд вичищає кишені читачів нашої старовинної бібліотеки, окраси й гордості Бармштадта і...
— Буона сера... Добрий вечір,— сказав Джіп.
Професор Лінкенбейн та інспектор Рехтенбейн здивовано глянули один на одного.
— Вітаю вас. Отже, ви знаєте італійську мову,— сказав професор інспекторові.
— Привітати треба вас. Адже я навіть рота не розтулив,— відказав інспектор професорові.
— Я теж.
— Даруйте,— вів далі Джіп з екрана.— Ви не можете пояснити, куди я потрапив? Мене звати Джамп'єро Бінда, я живу в Мілані, на вулиці Сеттембріні, будинок сто сімдесят п'ять, квартира чотирнадцять.
Обидва поважні пани одночасно скочили із стільців і підбігли до телевізора.
— Стій і не ворушися! — звелів інспектор Рехтенбейн Джіпові.
Він натиснув кнопку, і на екрані з'явилося двоє поліцейських у мундирах. Вони вискочили з комірчини, де ховалися досі, впевнені, що тепер, нарешті, спіймають злодюжку. Вони поглянули навколо — на підлогу, на стелю, понишпорили серед пальт. Нікого. Тоді вони, вкрай здивовані, глянули в дзеркало на свої носи.
— Осли! — загорлав інспектор поліції, тупаючи ногами.— Дурні клаповухі! Не бачите далі свого носа. Ось він, злодюга! Він навіть не намагається сховатися. Ти злодій? Признавайся! — звернувся він до Джіпа.
— Ні, ви помиляєтесь,— відповів Джіп.
— Не відмовляйся! Тільки крадії знімають черевики, щоб безшумно пробратися до квартири або до бібліотеки.
— Але ж я зняв їх, щоб не забруднити крісло, та й сидіти зручніше без черевиків. Я сюди потрапив не по своїй волі. Я полонений...
— Чудово! Ти сам признався, що ти наш полонений.
Тим часом поліцейські відійшли, сердито лаючи того дурня, інспектора Рехтенбейна. Вони, звичайно, нічого не побачили, тому й не зрозуміли, навіщо їх потривожили.
А інспектор правив своєї:
— Признавайся, хто навчив тебе красти? Куди ти подів поцуплені речі? Ну стривай! Тепер твоїм батькам доведеться заплатити й за спеціальну телевізійну установку, яку ми змушені були купити.
Почувши про своїх батьків, Джіп згадав, як давно він не був удома, і гірко заплакав.
— Він плаче — отже, він винен! — переможно вигукнув інспектор.
— Не кваптеся з висновками, шановний інспекторе! Злодієм може бути тільки постійний читач нашої бібліотеки. Хіба не так? А я цього хлопчика вперше бачу. Правда, не зовсім ясно, навіщо він зняв черевики. Де ти, власне, зараз є? — звернувся професор до Джіпа.
— Я й сам хотів би це знати. Скоріше всього в телевізорі.
— Отже, ти не в коридорі? А пальта на вішалці ти бачиш?
— Бачу. Але це не справжні пальта, а телевізійні. Бо я сам на екрані.
— Ясно,— сказав професор.— Дитина чиста, як джерельна вода. Може, десь відійшов контакт, і внаслідок цього...
Професор Сільвіус Леопольд Лінкенбейн пустився був у довгі технічні пояснення, але раптом замовк. На екрані з'явився солідний літній пан. Він одягнув своє пальто та капелюх, швидко оглянувся і... засунув руку в кишеню чужого пальта. За мить він обнишпорив кишені десяти пальт, забираючи собі все, що йому сподобалося.