Тато Гєник читав статтю «Вечірньої Ялти».
— Не, ну ті журналісти просто дивовижні. Ось послухайте: місцевий рятувальник Аркадій, ризикуючи власним життям, прибуксував на берег велетенський горіх і врятував по дорозі двох відпочивальників. Поява диковинного плоду викликала неабиякий ажіотаж у світовій спільноті. Ботаніки Нікітського ботсаду ствердили, що цей плід належить до нового для науки виду. Фахівці Інституту південних морів пояснили, звідки з’явився велетенський горіх. Дно Чорного моря вкрите потужним шаром сірководню, в якому зберігається чимало дивовиж. Відсутність кисню в цьому шарі консервує все, що у нього потрапило. Таким чином, велетенський горіх Алупки піднявся з сірководню завдяки анаеробним процесам і виплив на морську поверхню. Відповідно плід цей потрапив у море ще за доісторичних часів, коли такі плоди родились, а тепер невідомі.
— Бачите, як просто! — усміхнулася мама Іванка. — Але ми точно знаємо, що саме ви зі Степаном прибуксували цей горіх! І ніхто вас по дорозі не рятував!
— Ви наші герої! — додала мама Галя.
Степан і Гєник розпливлися в широких посмішках. Приємно, коли власні жінки хвалять. А це буває доволі рідко.
Отак прекрасно закінчився черговий морський день. Тати заснули героями, мами з новими панамами й парео, діти з чудовими враженнями. А коли заснула бабця Леся, історія замовчує.
Розділ 4
Ай-Петрі
Зранку прибігла Віолета Себастьянівна, щоб дізнатись, як справи у її пожильців. Почувши про їхню подорож на Ай-Петрі, вона виявила бажання їхати з ними. Мовляв, давно її Тютя не дихала гірським повітрям. Тютя, маленький йоркширський тер’єр, погодилась їхати на екскурсію кількома короткими тяв-тяв. Та й місця цуця не займала, бо влізала у сумочці своєї господині.
Тут якраз підійшов Селім із дзбанком свіжого молока. Вистачило всім по горняті. І Тюті горняточко.
Проминувши Алупку й сусіднє селище Мисхор, бабця Леся звернула увагу на довжелезний бляшаний паркан, що відмежовував дорогу від моря.
— А що це таке? Хто обгородив берег? — обурилася вона.
— Та є у нас один олігарх, — сумно всміхнувся Селім. — Воронцов Дмитро. Правда, він називає себе графом Дімітрієм Пєрвим, та з нього такий самий граф, як із мене хан.
— Як це? — здивувалася Дзвінка.
— Купив собі графський родовід і хизується. Я його пам’ятаю ще хлопчиськом. Тоді він був Дімка Наглий, бігав по Алупці квартири грабував.
— Ого! А ми з Дмитриком бачили його у Воронцовському палаці. Він казав, що палац буде його.
— Деяким людям півсвіту замало, а цілий забагато. У нас, у Львові, теж таких вистачає! — з жалем сказала бабця.
— Давайте не будемо сумувати. Кожного чекає його доля.
По дорозі побачили молочно-сірий Ай-Петрі й канатну дорогу від плато біля вершини й аж до пляжу. Маленькі, ледь помітні знизу жовті вагончики рухалися один в гору, інший униз. Канатів, до яких вони були підвішені, звідси не видно, й тому, здавалося, що вагончики самі по собі, наче зачаровані, пливуть у прозорому гірському повітрі.
— Це найдовша у Європі канатна дорога з безопорним прольотом. Його довжина між середньою і верхньою станціями — 1670 метрів! — розказав Селім. — Та тут багато рекордів. Наприклад, тролейбусна лінія «Сімферополь-Ялта» — також найдовша у світі!
— Навіть шкода, що ми приїхали сюди автівкою! А так би тролейбусом насолодились, — пожартувала мама Іванка, на що її чоловік відразу ж відмугикнув:
— Проведуть тролейбус Львів-Алупка — тоді будеш насолоджуватись!
Дорога повернула на північ і вгору. Зарості горобини, держидерева і фісташок змінилися світлим лісом із височезних сосен. Ці стрункі красуні дерева підносили свої крони на десятки метрів угору, а стовбури найбільших з них не обхопило б і троє людей. Ну, хіба у них були б дуже довгі руки.
— Ліси сосни кримської, — Селім був сьогодні замість туристичного гіда. — Колись із цих дерев робили щогли для вітрильників. Стовбури тут дуже високі й рівнесенькі. І міцні.
Біля однієї з найбільших сосен зупинились і сфотографувались. Наступна зупинка була біля найвищого в Україні водоспаду Учан-Су. Вода тут падає з висоти 98,5 метра! Назва водоспаду з кримськотатарської так і перекладається «вода, яка падає». Дуже мелодійна назва. І тут також на мандрівників чекала несподіванка. Коротка стежка привела їх до ледь помітного струмка, що тихесенько дзюркотів десь під кам’яними глибами й майже не показувався на очі. А над ним здіймалася прямовисна скеля, яку ніби розмалював кількома мазками велетенський художник. Перші мазки були білого, а наступні — кремового й рудого кольорів. Виявляється, Учан-Су можна побачити тільки навесні, коли у горах тануть сніги, або під час сильних злив. Тоді з височезного обриву зривається водяний потік. А тепер, наприкінці літа, води у водоспаді немає і краплі! Можна побачити тільки дорогу на скелі, яку вимальовує тала вода.