В одній з моїх подорожей я знову побачила дерево By. Чесно кажучи, мені подобалось жити на його гілках. Такого місця на землі більше нема. Та й горіхи By дуже смачні. Вони такі поживні, що дарували Мірі й Клоку дуже довге життя. Тому ці доісторичні чудовиська пережили усіх своїх родичів. Сам By — одне з дивовижних дерев Райського саду, яке тисячі років тому назад потрапило на землю і пустило коріння в скелі Чатир-Дагу. Я сумувала за велетенськими горіхами By, за дощами й вітрами поміж його гіллям. Тому, знову побачивши дерево, пішла до нього. Між його корінням, яке воно встромило в пляж, спали Міра й Клок. А поблизу у хвилях на мілині гойдався свіжесенький горішок, один із моїх улюблених — з верхніх гілок. Я тишком відкотила його подалі й саме зібралась розколоти і наїстись досхочу, як побачила, що Міра й Клок стоять поблизу. Того разу вони схопили мене. Клок умить притиснув до піску своїми іклами, а Міра сіла мені на ноги. Я навіть ворухнутись не встигла.
Та все виявилося не так, як я собі думала. Мешканці By розповіли, що сумують за мною, що їм подобалось ганятися за мною, що без мене велетенське дерево спорожніло. Вони намагались навіть поселити у себе в кроні лева й орла, та лев увесь час нявкав, просячись додому в Грецію, а орел утік на другий день. Тому вони, володарі дерева By, запрошують Алкею повернутися й жити з ними. Але за однією умови — вона й надалі буде тікати від них, а потім вони від неї.
Я погодилася і вже декілька тисяч років літаю Чорним морем на By. Дуже рідко нас заносить на узбережжя; тоді я спостерігаю за людьми й інколи підкидую їм горішки.
— А за людьми ти не сумуєш? — запитав Дмитрик.
— Ні. Коли я була ще дитиною, люди мене оминали, насміхалися з мого зросту. Якщо покину By, то без його горіхів проживу кілька років на самоті або, що ще гірше, мене запроторять у лабораторію та почнуть вивчати, а тут я житиму ще довго й щасливо.
— А чому ти з нами говориш? — здивувалася Джмеленя.
— Коли я на мить зістрибнула з дерева в Алупці, то побачила у вікні хатинки дівчинку, яка дивилась на мене без страху. Більшості людей, які бачать By, страх заважає повірити в його й нашу реальність. А ти бачила, вірила й не боялася. Тобі цікаво було, хто я така.
— Цікаво, мабуть, більше, ніж страшно, — погодилася дівчинка.
— А Селіма ми колись підібрали на скелястому карнизі, коли він висів там з порваною мотузкою і міг зірватися униз. Коли доля заносить нас у ці краї, він щоразу пригощає нас молоком і сиром.
— Так ось чому ти запропонував іти до By! — вигукнула бабця Леся й погрозила татарину пальцем. — Чому відразу правди не сказав? Ми тут стільки страху наїлися через ваше дерево-ураган.
— By — Алкеїна таємниця, — зніяковіло пояснив Селім.
— Із чим ви прийшли до мене? — запитала Алкея.
Розділ 7
Псевдограф Димитрій Перший
Хмара навколо дерева зарухалася, коріння заворушилося, листя зашелестіло — By рушало. Поки життєві сили розганялися від верхівки крони до коріння, гості зайшли углиб дупла. Алкеїне помешкання виявилось зовсім не схожим на лігво древньої велетки. На горіхових полицях рядами стояли тисячі книг.
— Книги деколи забирає вітром. А я люблю читати, — пояснила Алкея. — Тут навіть є праці Архімеда, Демокріта й Геродота, чимало міфології, казки, детективи, фентезі, фантастика. Приємно ввечері, прихопивши кухлик м’ятного чаю, вмоститися на нижню гілку, дивитись на безкрайнє море й читати.
— О, якби ще тут знайшлися 22 полотна англійського романтизму! — зітхнув пан Щеколдін.
Ще в дуплі було велике ложе зі шкурами, перськими килимами й шовковими простирадлами, стіл і крісла, ванна з панциру велетенської черепахи, яка свого часу щезла в римського імператора Нерона, різноманітні амфори, світильники (лише металеві, щоб не билися в хитавицю) та безліч цікавих дрібничок. У кутку стояв, уявіть собі, ноутбук.
— Вайфай тягне. Люблю деколи фільми подивитися. Особливо про загублені світи.
— А Міра й Клок де живуть? — поцікавилась Джмеленя.
— У них теж є по дуплу. Міра збирає кримські листівки, а Клок — сувенірних свинок. Ми підлітаємо до Шаан-Каї, тож пропоную вилізти на верхівку By й помилуватись краєвидами.
— А це безпечно? — засумнівалася бабця Леся.
— Безпечніше, ніж унизу! — усміхнулась Алкея.
Жінка-велет занесла на верхівку спочатку бабцю й татарина, а тоді Дзвінку й Дмитрика. Щеколдін відмовився від такої розваги, залишившись роздивлятись дупляні скарби.
