На виході з палацу гід показала на велике фото літнього чоловіка в золоченій рамі. Попри серйозний вираз його обличчя, добру душу видавала посмішка кутиками губ і веселі бісики в очах.
— А це і є наш місцевий герой, Сергій Щеколдін. А зараз дякуємо, що чемно слухали й нічого не торкали руками! — Гід суворо зиркнула на тата Гєника, який саме тягнув руку, щоб торкнутися скриньки зі слонової кістки. Він відразу ж відсмикнув руку й заходився зосереджено розглядати ліпнину на стелі. — Будемо раді вас бачити знову! А тепер можете погуляти вестибулем, сфотографуватись на пам’ять, придбати буклети й сувеніри про Воронцовський палац.
Біля кількох розкішних диванів з накидками вишикувалась черга щоб зробити пам’ятні світлини. Тим часом Дзвінка й Дмитрик підійшли до портрета Щеколдіна, його обличчя видалося дуже знайомим.
— Я його вже десь бачив! — упевнено заявив Дмитрик і поправив окуляри. — Таке враження, що досить недавно!
— Так-так! Може, десь на пляжі? Або в місті?
— Але такого не може бути. Подивись, ось під фото написано: помер у 2002 році. А я…
— А ти ще тоді не народився! І я не народилась! Тоді як ми його могли бачити?
— Елементарно, Дзвінко! Ми випадково зустріли його внука чи правнука, чи праправнука!
Діти з полегшенням зітхнули й побігли до дивана, на якому розсілися їхні батьки. Місця вистачило на всіх! Сфотографувавшись, усі розбрелися по відкритих для огляду залах, домовившись тримати один одного в полі зору. Діти зупинились перед гобеленами, намагаючись уявити скільки це роботи треба, щоб вигаптувати таку красу!
Крізь відчинені двері у сусідній коридор долинуло знайоме бурмотіння:
— Двадцять два полотна! Англійський романтизм! Яка втрата! Яка величезна втрата для світової культурної спадщини!
Перезирнувшись, діти мовчки вистромили голови в коридор і побачили, як за його поворотом зникає знайомий дідуган.
— Це він! — вигукнула Дзвінка.
— Гайда! — Дмитрик побіг у коридор і зник за поворотом. Дівчинка знизала плечима й побігла слідом.
Старенького чоловіка наздогнали біля відчинених дверей з написом «Канцелярія». Він пірнув усередину, діти завмерли біля одвірка. У канцелярії за старовинним столом сиділа секретарка в старомодних рогових окулярах, у скельцях яких відбивалося двоє чоловіків. Той, що стояв праворуч від столу, тлустенький, нервово теребив кишеню джинсів і невпевнено повторював:
— Як директор палацово-паркового комплексу заявляю — це неможливо! Як директор кажу вам — такого не може бути!
Навпроти нього стояв високий старший чолов’яга у чорних окулярах, із золотим годинником, затягнутий у дорогий темно-синій костюм. І то в таку спеку! Він різко перебив директора:
— Я граф Воронцов! Дімітрій Пєрвий Ніколаєвіч! Усе тут належатиме мені! Це мій спадок! Папери отримаєте поштою, коли мої адвокати допрацюють їх. А вам раджу шукати нове місце роботи. Я не потерплю непрофесійних слуг!
За його спиною стояв дідуган і тряс кулаками.
— Аферист! Злодюга! Та як би я міг, я б тебе вигнав утришиї звідси! — Але на його слова ніхто не звернув уваги. Так, ніби старенького взагалі в кімнаті не було.
Багатій, високо задерши носа, вийшов з канцелярії, мало не штовхнувши Дмитрика. Глянувши з погордою на дітей, він просичав крізь зуби:
— І жодних дітей не потерплю! — І пішов коридором геть.
— Аферюга! — крикнув дідуган йому навздогін, потряс стиснутими кулаками, заскреготів вставними зубами й розмашистим кроком пішов у протилежний бік.
За ті декілька секунд Дзвінка й Дмитрик остаточно переконались, що в цього дідугана і в діда з портрету одне лице. Тільки на фото він значно молодший. Мабуть, цей дідуган прямий нащадок Щеколдіна.
Друзі побігли до вестибулю. Дорослі саме завершували роздавання витрішок і не встигли почати перейматись за дітей. Була б тут бабця Леся, вона б точно не дозволила їм швендяти по чужому палацу (то не свій будинок!) без нагляду.
Проминувши білокамінних левів, відпочивальники пройшлися Нижнім парком до скелі Айвазовського (мабуть, на ній уява художника намалювала багато картин), там покупались, обсохли, з’їли по канапці й повільно потюпали до будиночка.
На свою вуличку потрапили по обіді, втомлені, але задоволені. Галина дістала свій телефон і почала переглядати повідомлення у фейсбуці. Її обличчя витягнулося від здивування.