Уночі їй снилося, як сміття засипає Тиціанові вітальню й кухню, як він гордо стоїть по пояс у ньому, не збираючись полишати свого дому. От-от — і бетонні брили сховають його під своєю сірою масою…
Зранку в під’їзді Дзвінка і Дмитрик зустріли діда Василя у вихідному костюмі.
— Доброго ранку! Ви в гості? — защебетала до нього Дзвінка.
— Привіт, малеча. Майже в гості. Сьогодні на будові будуть сестри Захланські. Піду поговорю з ними. Розкажу про те, як ми прибирали озеро. Може, вони не осушать його.
— Удачі! — побажав Дмитрик, й обоє дітей задріботіло наперед сусіда до озера, на зустріч з Тиціаном.
Той чекав їх на острівці біля дуба, сумно дивлячись на нову гірку битої цегли та сміття біля очеретів.
— Зранку вони висипали ще одну машину непотребу в моє озеро. Воно стає все меншим і меншим.
— На жаль, ми безсилі! — сумно зітхнув Дмитрик.
— А от і ні! — навдивовижу весело заперечив Тиціан. — Доведеться йти до русалки. Водяники до них рідко звертаються, але цей випадок крайній!
— До якої русалки?
— До русалки Ольми. Там, де сила безсила, до бою стане краса!
— Нічого не розумію. Яка русалка? Навіщо русалка? — Дмитрик протирав скельця своїх окулярів рукавом.
— А я, здається, зрозуміла! — Дзвінка струсонула кісками.
— Але ж Триндикало впізнає русалку, бо в неї риб’ячий хвіст! — мовив Дмитрик.
— У русалок немає риб’ячого хвоста. У них є звичайні ноги. А риб’ячий хвіст у люзонів, — заперечив йому водяник.
— У кого, у кого? — отетеріли діти.
— Ну це… Потім дізнаєтесь. А зараз доведеться перекрити водопровід, який проклали до новобудов. Без води вони не зможуть нічого робити! Зустрінемося по обіді біля каналізаційного люка в провулку. Русалка буде там!
Водяник помандрував до своєї шафи по інструменти, а Джмеленя і Дмитрик пішли до місточка. Відходів і справді побільшало. Озеро поволі зникало.
— Який жах! Невже їм не шкода тих істот, що тут живуть? — дивувався Дмитрик.
— Тихо, я чую знайомі голоси! Он іде наш сусід, Василь.
Василь голосно привітався та зупинився біля будівельного вагончика.
— Доброго дня! Можна вас на хвилинку? Я розумію, що ваш час доро…
Йому назустріч вийшла Захланська. Побачивши Василя, вона отетеріла так само, як і він. Деякий час вони мовчки дивилися одне на одного, а потім дід вигукнув:
— Захцянська? Це ти? Скільки років! А така ж красуня, як і в школі.
— Василю? Ти також не змінився. Такий же нахаба та грубіян!
— Та чого так?! Ти, Ганю, завжди мені подобалась.
— О, знову ти по-своєму, сільському, «Ганю»! Селюком був, селюком і залишився! Я ніяка тобі не Ганя, я Анна!
— Ну Анна, яка різниця? Ти є ти! Як би тебе не називали.
— Тому ти мене Нуською-Бубнуською називав? — Захланська так напосілася на бідного діда Василя, що той аж відступив від неї на крок і притулився до бетонної плити.
— А мене прозивав Надійка-Пихтійка! — вчепилася друга сестра.
— А знаєш, коли я захотіла, щоб це озеро зникло з лиця землі? Коли загорілася бажанням засипати його найгидотнішим сміттям у світі, зрівняти цю баюру із землею, щоб люди назавжди забули про неї? — Ганна схопила Василя за руку й міцно стисла її висушеними білими пальцями з довжелезними нігтями.
— Невже? Невже ти запам’ятала ту дурничку на містку? — здивувався Василь.
— Дурничку? — скипіла Ганна Захланська. — Золоту каблучку із сапфіром у три карати ти називаєш дурничкою? Ти мене тоді штовхнув, і перстень впав у каламутну воду, разом зі мною! Я його так і не знайшла! А ти знаєш, як я тоді дістала від свого тата, який мені подарував цю каблучку? Ти навіть не уявляєш, як кричав мій тато! От тоді я зареклася, що знищу це чортове озеро! Ціле життя чекала на це!
— От воно що! Та ви як дурними були, то такими й залишились! Пара старих калош! — Пан Василь вирвав руку з чіпкого жіночого захвату та пішов геть від Захланських.
Розділ 7
Русалка Ольма
У бібліотеці, як завжди, було тихо й пахло книжками, проте Дзвінці чувся не тільки запах старого паперу, а й усього, що на ньому було написано: розпеченого пустельного піску, крижаного вічного холоду, великих слонів і маленьких пташенят, хмар, лісів, пригод і нових вражень, міфічних істот і мільйонів людей, що живуть між буквами й абзацами своїм вічним зачарованим життям.
Бібліотекарка глянула на юну читачку крізь великі рогові окуляри та відразу впізнала її.
— Дзвінко? Привіт! Тобі знову книжку про міфічних істот?
— Так! «Божества, демони й інші міфічні істоти давньої України» Богодива Сварожича.