Несподівано з-за дверей кабінету долинув нервовий сміх Мирона Івановича і його голосні вигуки.
— Ой, яка ви пустунка! Перестаньте, бо я зараз втечу.
— Яке нахабство! — розгнівана секретарка відійшла від дверей і заходилася робити каву.
Тут з кабінету вибухнув голосний регіт Триндикала, який так заливчасто реготав, що було незрозуміло, чи встигає він ще й дихати.
— Не треба! Ги-ги! Не підпишу! Га-га! Перестаньте! Га-га-га! Не маю права! Не треба! Ги-ги-ги! Захланські мене з’їдять. Ге-ге-ге-ге! Припиніть, бо я лусну! И-и-и-и-и! Вони мене замурують. Ге-ге-ге-ге-ге! Ой, рятуйте! Захланські забетонують ноги… у-ха-ха… у балії! Гі-гі-га-га!
Секретарка підійшла до дверей із двома горнятками кави на підносі, бурмочучи:
— Яке нахабство! Я з ним чотири роки працюю, а він ні разу не глянув на мене як на жінку, а тут регоче з якоюсь…
З кабінету долинув тоненький вереск мера, і раптом двері різко відчинилися. З них вибіг сам Триндикало. Ґудзиків на його піджаку не було, краватка теліпалася на спині, сорочка визирала зі штанів. Мер тоненько гиготів, зриваючись час від часу на свиняче рохкання. У руках Мирон Іванович тримав аркуш, на якому було надруковано: «Рішення виконкому щодо володіння…»
— Не підпишу! І-і-і-і-і-ги-ги. Хр-хр-хр! Га-га-га.
Мер поволі задкував до виходу в коридор. Облита кавою, Ангеліна стріпувала гарячий коричневий напій зі своєї білосніжної блузки. Ольма твердою ходою вийшла з кабінету, побризкала на себе водою з обприскувача, тицьнула його секретарці в руки та пішла за мером.
— Ні, ні, полин, полин! — заверещав той і вибіг у коридор.
— Пізно! Ти спочатку сказав петрушка!
— Що? Не підпишеш! Я ще не закінчила тебе лоскотати! — І побігла за мером.
За ними, цокаючи високими підборами, вистрибнула Ангеліна в біло-коричневій блузці з обприскувачем у руках.
— Дівко, стій, не чіпай мера! Він має бути мій!
І всі троє побігли коридором, розштовхуючи людей. Дзвінчин тато, який разом з дітьми саме проходив неподалік, здивовано витріщився на цю шумну компанію. Йому відразу ж впали в око дружинина сукня та взуття на підборах. Він негайно кинувся слідом за секретаркою, вигукуючи:
— Іванко, зупинись! Не чіпай мера! Це надто радикальний метод!
— Він переплутав русалку з моєю мамою! — здогадалась Джмеленя. — Бігом за ними!
Мер завернув за ріг і вбіг у вежу. На сходах вежі стояла група польських туристів зі своїм екскурсоводом. Триндикало на мить зупинився перед ними, цієї митті було достатньо, щоб позаду з’явилася Ольма та провела своїми синіми нігтями по його шиї. Іванович знову дико реготнув і пірнув на колінах між ноги поляків, утікаючи від жорстокої лоскітниці. Русалка без вагань кинулася за ним. Услід за ними біг Дзвінчин тато, секретарка, Дмитрик і Дзвінка, і навіть два муніципали-охоронці, які побачили, що мера переслідують, і поспішили йому на допомогу.
— Шановні туристи! У мерії нині відбувається акція — кожен може прийти й полоскотати мера! — раптом вигукнув Дзвінчин тато.
Екскурсовод з усмішкою переказав це полякам, і ті весело кинулися за мером. Кожен турист, повз якого сходами нагору біг Триндикало, з усмішкою щипав і лоскотав його. Мирон Іванович заходився сміхом, чіплявся за поруччя й далі пер щодуху догори, стискаючи в руках аркуш.
— А ще можна лоскотати секретарку! — знову крикнув тато та показав пальцем на Ангеліну. — А також муніципальних охоронців! І взагалі — всіх працівників мерії.
Екскурсовод швидко переказав туристам нову інформацію, і поляки, голосно і дружно розреготавшись, почали лоскотати Ангеліну. Та зупинилась і розреготалась аж до сліз. Ще декілька туристів кинулися на муніципалів, шукаючи в них лоскоти.
Акція лоскотання покотилася по коридорах і залах міської ради. Люди переказували одне одному, що сьогодні день лоскотання всіх працівників мерії. Спочатку то тут, то там відвідувачі обережно лоскотали того чи іншого депутата. Депутати почали щось кричати на них і махати своїми папками й портфелями. Та зі сходів вивалила група закордонних туристів, які нічого не розуміли з депутатських викриків і накинулися на всіх, хто хоч трошки скидався на державного працівника. Тобто всі в джинсах, шортах, полотняних штанах жваво лоскотали тих, хто йшов при костюмі й краватці або уніформі, а тоді заходились лоскотати одне одного. Одним словом, такого веселого дня в міській раді ще в житті не було! Сотні людей реготалися, сміялися, шкірили зуби, гиготіли, пирскали зі сміху, ґелґотіли, мов гуси, і хрюкали, мов поросята, вихиляючись, згинаючись і тримаючись за животи, лежачи на підлозі та гримаючи по ній кулаками.