Городяни та гості міста зупинялися на площі Ринок, зі здивуванням дивлячись на вікна міської ради. Більшість, мабуть, думала, що в раді в усіх посунувся дах.
Біля правого кам’яного лева на вході стояла ведуча телевізійних новин Аліна Шприха та говорила в камеру:
— Доброго дня, наші шановні глядачі. Тема мого репортажу невесела: сьогодні знову не буде гарячої води в домівках…
До репортерки підбігла асистентка та щось зашепотіла їй на вухо, показуючи на будинок позаду них. Шприхине обличчя витягнулося, вона кивнула головою й відразу махнула рукою оператору:
— Васильку, давай наново. Готовий? Раз, два, три — прямий ефір! Інформація з перших рук! Нам пощастило!
Лампочки на камері оператора знову змигнули, й Алінине обличчя розтяглося у професійній посмішці.
— Доброго дня, шановні наші глядачі. Тема мого репортажу дуже весела. Мер міста, Мирон Іванович Триндикало, сьогодні влаштував безпрецедентну акцію: прийди і полоскочи мера та інших працівників мерії. Нічого подібного досі у світі не було. Регіт і веселі крики, які ви чуєте з екрану, долинають просто з вікон і дверей міської ради. Такого смішного дня наша рада ще не переживала за всю свою історію. Сотні відвідувачів лоскочуть мера, його співробітників і депутатів! Усім дуже весело, всі щасливі. Маю надію, ця акція вийде за межі площі Ринок. Дивлячись наш сюжет, можете полоскотати тих, хто поряд із вами! Любі працівники, сміливо вирушайте в кабінети своїх керівників і лоскочіть їх до знемоги! Підтримайте мера Триндикала! А я завершую репортаж, бо маю намір продовжити акцію й у нас на телебаченні. Чесно кажучи, давно вже мрію як слід полоскотати свого директора! Сміху та гарного настрою вам!
Над ратушею збиралися важкі сірі хмари. Стрілки великого годинника на вежі показували за п’ять шосту. Біля годинникового механізму на ратушних сходах мер з останніх сил відбивався від настирливої русалки. Він уже не мав сили сміятися, тому лише голосно ухкав, мов сова, або пищав, мов п’яна миша. Триндикало вирвався з Ольминих чіпких пальців і вискочив на дах ратуші.
— Мироне, скасуй рішення про знищення озера!
— Перестань! Пі-і-і-і! Забери від мене свої крижані пальці! Я більше не можу! Ух! Ух! Кві-і-і-і!
— Підписуй, бо залоскочу до памороків!
— Добре, добре, тільки не треба більше… уху-ху-ху-хух! — Мер витягнув з кишені піджака ручку та швидко написав унизу документа: «Скасовано. Мер М. І. Триндикало».
Кинувши аркуш русалці, бідолашний Триндикало без сил звалився на парапетні зубці. Загримів грім, повз вежу вдарила сліпуча блискавка, і по блясі забарабанили перші великі краплини. Русалка випросталася, з насолодою ловлячи небесну вологу.
— Нарешті! Ще трохи — і я б не витримала без води!
Мер спробував підвестися, але нога поїхала по мокрій блясі, і він провалився між зубці, баламкаючи ногами в повітрі. Русалка кинулася за ним.
Усе навколо зашуміло мільйонами дощових крапель. Мер повільно сповзав із зубця за край даху, марно намагаючись зачепитися черевиками за мокру й слизьку бляху.
— Стій! Іванко, не треба! Бог йому суддя! — крикнув Дзвінчин тато, який саме вибіг на дах. Він блискавкою кинувся до дівчини в червоній сукні, схопив її за плечі та відтягнув від парапету.
— Кохана, не треба!
Русалка обернулася до нього зі щирим здивуванням у зелених очах.
— Ти сказав мені кохана?
— Вибачте, я переплутав! Я одружений! Я нічого такого не мав на увазі! — мовив тато, побачивши, що в сукню його дружини вбралася стороння красуня.
Засапавшись, на дах вибігла секретарка.
— Кажуть, що тут чотириста вісім сходинок, а як на мене, то всі п’ятсот! — пробурмотіла вона.
За нею вистрибнули Дзвінка і Дмитрик. Усі разом кинулися до парапету, але мера там не було.
— Ой, лишенько! — заголосила Ангеліна. — Вона кинула його!
— Я сам впав! — долинуло звідкілясь знизу. — Витягніть мене, бо я не можу підтягнутись: у мене живіт від сміху болить.
Мер стояв підборами на карнизі вежі, тримаючись пальцями за шов на бляшаній обшивці. Спільними зусиллями його витягнули назад. Ольма простягнула Дзвінці аркуш і мовила:
— Я зробила своє. Озеро врятовано. До побачення! Може, колись запливу до вас! — І пішла сходами вниз.
Мер ураз ожив і, ледве звівшись на ноги, ступив услід за нею.
— Красуне, почекай. Де я зможу ще раз побачити тебе?
Красуня-русалка щось відповіла, але на маленькій вежі, що здіймалася на даху ратуші, саме вдарив дзвін. Міський годинник відбивав шосту. Ольмині слова потонули в лункому металевому переливі. Вона, схопившись за голову, стрімголов побігла вниз, щоб не чути передзвону.