— Сестричко, сестричко, ти жива!
Василь обережно виніс свою колишню однокласницю на траву й поставив її на ноги, але все ще не випускав з обіймів.
Тут Дмитрик відчув, що хтось смикає його за шнурівку на кросівці. Бліда рука з перетинками між пальцями вистромилася з очерету, розкрила кулачок — і на долоні до сонця зблиснув великий блакитний камінець, вправлений у золоту каблучку. Дмитрик одразу здогадався, що то за прикраса.
Схопивши каблучку, він поволі рушив до Василя і Ганни.
— Ганю, я завжди шкодував за той невдалий жарт у молодості, коли ти випадково впала з моста. Потім дуже страждав, бо через це ти не хотіла мене бачити. А я справді любив тебе, — зашепотів дід, дивлячись затуманеними очима на Захланську. У їхніх кутиках стояли великі краплини води… чи сльози.
— Ти врятував мене! Я вже думала, що прийшла остання моя хвилина!
— Ні-ні, що ти! Е-е-е… Кожен чоловік зробив би це на моєму місці. Не варто дякувати. І ще… — він замовк, опустив очі додолу, наважуючись на якісь відомі тільки йому слова. Тут він відчув, як у його долоню втулилося щось кругле й холодне. Піднявши руку, Василь зі здивуванням побачив у ній золоту каблучку із сапфіром.
Дмитрик, віддавши її дідові, швидко шмигнув у верболіз.
— Ти ще й каблучку мою знайшов! Скільки років вона пролежала на дні! Це справжнє диво! — Ганна зі щирим захватом подивилася своєму рятівникові в очі. — Ти… ти…
— Забери лабети від інтелігентної жінки! — накинулася Надія Захланська на Василя й відштовхнула його від сестри. — Моя люба Аня вже другий раз мало не втопилася у твоєму смердючому озері! Ти навмисне зробив такий дірявий міст, щоб з нього люди падали!
Надія потягнула мокру Ганну за собою. Собачки й охоронці слухняно попленталися за сестрами.
— Мабуть, знову якісь каналізаційні труби прорвало, — пробурмотів Дмитрик.
Діти вже хотіли рушати далі, як Дмитрик помітив на узбіччі щось дивне: біля старої пісочниці на мокрому піску чітко проступали сліди від якихось трьох паличок, довгих і тонких. Ці сліди розходилися в різні боки від круглого заглиблення, а закінчувалися глибокими ямками, наче хтось туди тицяв олівцем. Між слідами-паличками пісок був добре розгладжений.
— Схоже на качину лапу! — пробурмотів Дмитрик. — Або на бобрячу!
— Ого, ті бобер або качка мали бути завбільшки з людину! Мабуть, це діти копирсались! — вирішила Джмеленя.
— А он ще щось схоже! — Дмитрик показав на край калюжі у провулку. Там була половина сліду, схожого на перший. — Схоже, хтось ходив тут у ластах!
— У ластах? По місту? Дурня!
— Тоді не знаю! Якщо знайдемо ще кілька таких слідів, то зрозуміємо, куди йшло це щось, у ластах чи босе!
— А як шукати сліди?
— Проведи лінію між першим і другим. — Дмитрик пройшов від пісочниці до калюжі. — Тут іще три кроки. На асфальті й тротуарі їх непомітно.
— Логічно! Який же ти кмітливий, Дмитрику!
Дмитриків метод скоро дав плоди: у платановому скверику було ще кілька ластоподібних відбитків. Здається, щось пішло в обхід парку з Канікульним озером. Знову війнуло сильним запахом болотяної твані. Від озера не міг іти такий смердючий запах. Мабуть, каналізація.
— Дзвінко, стій! Ось він! — зашепотів Дмитрик, хапаючи Джмеленя за руку.
Повз старий закинутий паркан прямував невисокий опецькуватий чоловік, у довгому плащі й капелюсі. Плащ волочився полами по землі, ховаючи ноги незнайомця. На шиї, між капелюхом і коміром, вибивалися складки оранжевого волохатого шалика.
Повз дітей проїхав рожевий джип. Незнайомець у довжелезному плащі незграбно махнув рукою — і джип зупинився біля нього.
Дверцята відчинилися, і на тротуар вийшла Надія Захланська.
— Цікаво, чого це вона без сестри? Досі їх завжди бачили разом! — прошепотів Дмитрик, ховаючись у кущ форзиції, на гілках якої місцями ще жовтіли зірочки останніх квіток.
— І цікаво, що це за квадратний незнайомець? — також пошепки запитала Джмеленя, залазячи глибше між зелене листя.
Якщо пані Надія та незнайомець, що залишав за собою дивні сліди, хотіли зустрітися в таємному й нелюдному місці, то вибрали вони його вдало. По провулку Тіньовому майже ніхто ніколи не ходив і не їздив. На провулок чомусь не виходило жодне вікно, лише глуха стіна з плямами зеленого моху.
— Доброго дня, шановна пані! Я чекав нашої зустрічі. Ваші улюблені квіти! — Незнайомець простягнув Захланській… суху бадилину.
— Ой, дякую! Вони чудові! — пані Надія обережно поклала бадилинку на заднє сидіння джипа й обернулася до чоловіка. — Ви добре обдумали?