— Я зробив відкриття! Географічне!
— І що ти відкрив? — не зрозуміла Джмеленя.
— Озеро!
Дівчина спустилася ще на два кроки й побачила, що калюжа і справді виявилася дуже великою, у декілька десятків метрів.
— Озеро Старого Пірата! Ні! Озеро Динозавра! Ні! Озеро Водяного Привиду! Ні! — Дмитрик одразу ж вирішив назвати своє відкриття, тільки от не міг підібрати вдалої назви.
— Озера варто називати на честь того, що в них є, — припустила Дзвінка. — Отут ростуть верби! Може, Вербове?
— У воді видно камери від коліс, прогнилі ящики, дірявий черевик. Може, озеро Дірявого Черевика?
— Слухай, Дмитрику, ми ж потрапили сюди в перший день канікул…
— От я й кажу, — перебив її хлопчик, щоб першому промовити це вголос, — що найкраще його назвати Канікульним озером!
Отак у Львові з’явилося Канікульне озеро, якого ви поки що не знайдете на жодній карті.
Діти вирішили обійти його по колу. Вузька затока із затонулим сміттям врізалася в густі бузинові й вербові кущі, далі крізь очеретяну смугу виходила на овальне плесо, навколо якого піднімали широкоплечі крони високі липи та в’язи. Найдивовижнішим був острів! Так-так! Посеред плеса був маленький, але справжнісінький острів зі старим дубом у центрі! З берега туди тягнулося покручене й поржавіле залізяччя. Зблизька воно виявилося поламаним і напіврозібраним містком. Навколо дуба іржавіли залишки круглої лавиці. Усе виглядало так, наче колись тут був гарнющий парк.
Плесо мало ще дві затоки: одну під вавилонськими вербами, що гіллям, наче русалчиним волоссям, звішувалися аж до самої води; і другу, порослу очеретом і з дощатим парканом, за яким виднілася новобудова з кранами й порожніми віконними очима.
Далі діти пішли акуратно протоптаною стежкою під вербами. За кілька метрів вона роздвоїлася: одна частинка вела до бетонного паркана, інша — до неглибокого рівчака з водою, схованого в очереті. На березі стояла стара шафа. Стежку було прокладено й під водою та встелено пласкими камінцями.
— Тут є риба! — вигукнув Дмитрик. — Бачиш, рибалки аж стежку виклали в озеро.
— Можливо! — неохоче погодилась Дзвінка. — Але сьогодні перевіряти цю гіпотезу не будемо. Нам час додому!
— Ми прийдемо сюди ще! — впевнено заявив Дмитрик. — От перевдягнусь — і прийдемо! У мене вдома є книжка «Нариси про життя прісноводних водойм». Уявляєш, тут є життя! І його багато!
Розділ 2
Протікальний сантехнік
Коли Дзвінка зайшла додому, її відразу насторожило дивне хлюпання з ванної кімнати. Здавалося, що в унітазі застрягла велетенська рибина.
— Усе, нічого не тече! — з ванної вийшов невисокий юнак з валізою в руці. Йому назустріч вибіг тато, стурбовано потираючи бороду.
— Дякуємо! А за ваші послуги… ну, за ремонт труб… і кранів… — він замешкався, витягаючи з кишені гаманець.
— Ні, які гроші? Це ж моя робота! Бувайте здорові! — заусміхався юнак і, пройшовши повз Дзвінку, зник за вхідними дверима.
— У нас тепер новий сантехнік! — повідомив тато. — Робить зараз плановий обхід. Вперше до нас приходить сантехнік, якого ми не викликали! Може, щось у цій державі й налагодиться!
Дівчинка глянула на підлогу. Там чітко проступали мокрі сліди відвідувача. Мабуть, намочив взуття, ремонтуючи.
Пообідавши, Дзвінка сіла біля вікна почитати книжку. Її увагу привернула постать на вулиці.
Новий сантехнік. Він швидко йшов у напрямку скверика з платанами й форзиціями. Все було, начебто, звично: молодий чоловік іде після роботи додому їхньою вулицею. Але одна річ не вкладалася в цю звичну картину: він і тепер залишав по собі вологі відбитки підошов. За ним дріботіла ще одна постать, пильно вдивляючись у хідник: це був Дмитрик.
Коли дівчина вибігла на вулицю, хідник спорожнів. Але гілки форзиції у скверику ще тремтіли, наче хтось їх щойно зачепив. Невже вони пішли до озера? Сантехнік аж ніяк не міг там жити! А Дмитрикові забрідати самому в такі глухі закапелки просто небезпечно! З його вмінням падати!
Джмеленя швидким кроком дійшла до діри в паркані та пролізла крізь неї в покинутий парк. Тут усе було тихо та спокійно. Постоявши хвилинку, вона почула приглушені сплески. Дмитрик заліз у озеро! Бігом, зупинити його, адже він плаває, як пательня!
Дівчинка кинулася стежиною до затоки з вербами, вибігла на берег і завмерла між лопухами, побачивши сантехніка! Юнак, хлюпаючи ногами по воді, зайшов стежкою до шафи, відчинив дверцята, зняв куртку й комбінезон і повісив їх на вішак. Під ними виявився гумовий костюм. Витягнувши корок із цього костюма, хлопець спустив із нього воду, зняв і заховав усю дивну уніформу в шафу, залишившись у кумедній мокрій піжамі з рибками. Роззирнувшись, він швидко пішов у озеро. Ось вода йому вже по пояс, ось по груди, по шию, по ніс, пішли бульбашки — і сантехнік повністю зник під водою.