— Зачиняй люк! — крикнув Тиціан і штовхнув важезну чавунну кришку до каналізаційної шахти.
Знизу долітало шарудіння, пирхання й незадоволене бурмотіння. Діти перелякано дивилися на водяних мешканців, а ті перелякано дивилися на люк, наче той ось-ось мав сказитися.
— Здається, пішли геть! — прошепотіла Ольма, важко дихаючи.
— А запах залишився! — пробурмотів Тиціан.
Обабіч тротуару сказилися каналізаційні ґрати: затряслися, злетіли в повітря й гепнулися в пісочницю. У вузький отвір протиснулася широка голова з риб’ячим плавником на тім’ї. Слідом з’явилося драглисте тіло в жаб’ячій шубці та яскравим мохом на спині. За мить болотяник стояв на бруківці, а за ним ліз наступний, і ще один, і ще.
— Потрібно зупинити їх! — крикнув Тиціан, кидаючись до непрошених гостей.
— Але… Тиціане, їх надто багато!
Водяник великими розмашистими кроками кинувся на жабунів. Ті поглипали на нього своїми очиськами й розвернулися мордами до скверу. Вони були схожі на помилку природи: ні жаби, ні люди, ні бегемоти. Слизькі, з бородавчастою шкірою, довгими задніми лапами й короткими передніми, подібними на людські руки.
Тиціан стрибнув на найближчу жабунячу спину. Жабун відштовхнувся від тротуару, стрибнув на кілька метрів угору, долетів до балкона другого поверху, пролетів повз густу крону липи та приземлився посеред Кленової вулиці. Тиціана на ньому не було!
Болотяники велетенськими стрибками понеслися у сквер і один по одному перемахнули через бетонний паркан. Дзвінка і Дмитрик завмерли.
На іншому боці вулиці стояли пані Фрося з мітлою та квітникар Любомир. Вони зачаровано подивилися вслід болотяникам-жабунам. Фрося тицьнула Любка держаком мітли під ребра й запитала:
— Ти бачив, які величезні метелики полетіли?
— Та-а-ак! Наче півонії чи жоржини! Така краса!
— Захланська побачила в бадилинці троянду, а мешканці нашого будинку замість болотяників бачать метеликів! — сказала Джмеленя.
— Болотяники — майстри ілюзій! — мовила Ольма. — Куди ж зник Тиціан?
У кроні липи щось затріщало. А за мить на тротуар упав Тиціан. Звівшись на ноги, водяник жалібно подивився в бік озера й сумно прошепотів:
— Моя домівка… Мій скарб… Вони знайдуть мій скарб! — на його очах забриніли дві великі краплини.
— Тиціан починає підсихати! Занадто довго на повітрі! — Ольма підбігла до водяника й потягнула його за руку до каналізаційного люка. — Швидше вниз! Там волого!
— Тиціане, ти сказав, що жабуни знайдуть скарб! — Дмитрик поспішив слідом. — Ти ніколи не розповідав про скарб!
Люк за русалкою й водяником зачинився.
Розділ 11
Маролюзії
Вдома знову все падало з рук. Джмеленя не могла ні читати, ні дивитись дитячі фільми чи мультики, ні малювати чи писати. Навіть її улюблена лялька Наталька вже два дні сиділа на самоті у своїй коробці.
Дівчинка сіла на широке підвіконня у вітальні, обняла коліна руками й дивилася крізь шибку на вулицю. Справи з озером здавалися безнадійними. А у світі немає нічого гіршого, ніж безнадія.
У вітальню зайшла бабця Леся й відразу попрямувала до внучки.
— Дзвіночко, ти чого така сумна? Може, тобі відбивну засмажити?
— Дякую, бабуню, не хочу.
— Щось тебе мучить, а ти мовчиш! Ану, я тебе слухаю! Ми ж подруги! Що сталося? — бабця також сіла на підвіконня та обійняла Дзвінку.
— Я б розказала, але ти все одно не повіриш. Це надто фантастично!
— Ти, головне, кажи, а я вже подумаю, фантастика то чи ні.
— У нашому Канікульному озері, що за платановим сквером, живе водяник Тиціан. Ми довго воювали, щоб його водяну домівку не знищили Захланські, і майже добилися успіху в цьому, та тут одна з тих сестер, пані Надія, закликала болотяників до озера. Тепер вони перетворять його на болото! І тоді його точно засиплють сміттям і зарівняють бульдозерами! — Дзвінка аж хлюпнула носом.
— Повірити в це таки важко. Але думаю, що відвідати озеро треба обов’язково! Завтра зранку підемо! Я зберу нашу пенсійну команду, і вирушимо засмагати! А до речі, хто такі болотяники?
— От прочитай! — Джмеленя простягнула бабці книжку, розгорнувши її на потрібній сторінці.
Бабця Леся поправила окуляри на носі та хвилину зосереджено читала книгу Сварожича.
— Ну, зрозуміло! Якщо вони бояться святої води, полину, м’яти й любистку, то завтра захопимо все це на озеро!