— Напевно, буду! Хоча не знаю. Невже люди отак можуть швидко змінюватись?
— Не можуть! — з кущів позаду вийшли сестри Захланські, як завжди, у капелюшках, у модних і смішних сукнях, на високих підборах і зі своїми тер'єрчиками. — Люди не можуть так швидко змінюватись! — вела далі Надія. — Це не Триндикало зробив красу навколо, а я, Надія Захланська! Меценат і добродійка усенького Львова! — Надія задерла носа доверху й гордовито фиркнула. — Головне — вибрати правильну фірму. Я от уклала угоду з «Болотодизайн» — і маєте: за півдоби на місці замшілого озерця з’являється справжня оаза для наших мешканців!
Надія гордовито окинула оком газони й альтанки навколо себе та пішла до ятки під пальмовим листям. Там стояв банькатий і широкоротий чоловік, який вміло жонглював порожніми пляшками. Побачивши Захланську, він розплився в посмішці, від чого його рот зробився схожим на акулячий.
— Вишукана пані чогось бажає?
— Бажає коктейль «Малібу»! Як тут тепер гарно й респектно! Як на Гаваях. — Надія взяла келих на високій ніжці з маленькою парасолькою й нацукрованою пластеркою лимона та всілася в глибоке крісло. Смачно сьорбнувши замовленого трунку, вона відкинулася на подушки та прошепотіла:
— Им-м-м, розкішно! Просто розкішно!
Тим часом її сестра разом з паном Василем сховалися в альтанці й про щось шепотілися там. Дзвінка зиркнула в їхню сторону й побачила, як її сусід одягає Ганні на руку каблучку з сапфіром.
Дзвінка піднесла вафельний стаканчик до рота та вже хотіла скуштувати пахучого морозива, як хтось потягнув її за лікоть з човна. Те ж саме сталося і з Дмитриком. Діти озирнулись, і морозиво випало їм з рук. Позаду стояло зелене чудовисько з великими слонячими вухами і величезними червоними очиськами. Роззявивши свою жахливу пащеку, всіяну гострими й тоненькими зубами, воно сказало:
— Я Тиціан! Зустрінемось у верболозах. І не їжте цієї гидоти!
— Побігли до старших! Розкажемо про чудовисько! Потрібно тікати звідси! — забелькотів Хитрик.
— Чекай! Чудовисько сказало, що воно Тиціан! — нагадала Джмеленя.
— Ти ж добре знаєш Тиціана! Це не він! У нього не такі вуха, не такі очиська і зуби не такі! Та він увесь не такий!
— А може, його зачаклували? Ходімо у верболози!
— Ти що, збожеволіла? Ходімо до дорослих!
— Та вони ж не повірять! Бери святу воду, вона в бабусиній сумці. А якщо чудовисько виявиться чудовиськом, тоді закричимо, і всі збіжаться нас рятувати!
— Ну, такий план мені подобається більше.
Діти поволі рушили за квітник у верби. З-поміж вузького вербового листя вистромилися аж дві слоновухі морди: зелена й рожева. Одна з них жахливо всміхнулася й привіталась.
— Вітання! Я Ольма!
— Ти Ольма? — здивувалися діти.
— Так! Не знаю, кого ви зараз бачите перед собою, але я справді Ольма!
— Невже ти так змінилася?
— Я анітрохи не змінилась. Просто ви почали по-іншому бачити мене! І не тільки мене!
— І справа в болотяниках! — здогадалася Джмеленя. — Вони ж уміють насилати мару!
— Саме так! — кивнуло головою зелене чудовисько. — Болотяники — просто справжні майстри створення ілюзій.
— То наше морозиво, квас і коктейлі, дитячий майданчик — це все ілюзія? — жалібно озирнувся Дмитрик.
— Мара? — Дзвінка також глянула на гойдалки, гірки, шведські стінки й каруселі.
— Маролюзія! — мовив Дмитрик. — Як нам позбутися маролюзій?
— А що у вас у банці?
— Свята вода! Покропити вас нею?
— Ну, не ми вам ввижаємося, а вам маролюзиться! — рожева морда знову страшезно всміхнулася. — А класне слово Дмитрик придумав: ма-ро-лю-зі-я! А святу воду випийте самі! Болотяники її не люблять, тому вона зіпсує їхні маролюзії!
Дзвінка з Дмитриком ковтнули святої води. Покліпавши, вони уважно придивилися до слоновухих морд. Здається, вони не змінюються, такі ж страшні. Правда, у рожевого чудовиська таке ж хвилясте й світле волосся, як і в Ольми, а обличчя… а обличчя також таке, як в Ольми. І взагалі, це не чудовисько, це їхня знайома русалка! А поряд з нею знайомий Тиціан, а не слоновух зеленавий! Подіяло!
— Ольмо, Тиціане! Як ми раді вас бачити! Ви просто собі не уявляєте, кого ми бачили замість вас! — зітхнув Дмитрик-Хитрик.
— І не розказуйте! Навіть уявляти не хочу! — гигикнула Ольма. — Мені досить того, що виробляли щойно ви двоє і що зараз роблять інші люди на березі.
Човен, на якому гойдалися Джмеленя і Дмитрик, виявився дірявою іржавою ванною, напівзануреною в багнюку. Біля ванни лежали два щавлеві листки, а на них ворушилися купки маленьких білуватих слизнів. От тобі й смачне морозиво!