— Йой, мені зле! — вигукнув Дмитрик, хапаючись за живіт. — Як добре, що я цього не їв!
— Нам пощастило більше, ніж іншим.
Бабця Леся й пані Фрося солодко потягувались на сонці, лежачи на подертих газетах під величезним лопуховим листком. Поряд з ними стояли порожні іржаві бляшанки. Що в них було замість молочного коктейлю, страшно навіть уявити. Поруч на шині сидів дід Петро, в одній руці тримав пластикову банку з болотом, а в іншій — величезну ропуху.
— От зараз скуштую цю курячу лапку! — сказав дід Петро, підносячи до рота ропуху.
Надія Захланська, вважаючи, що потягує коктейль, тримала в руках надбите горня з пуголовками й риб’ячим хребтом. Пуголовки по одному зникали між її густо нафарбованими губами. Бр-р-р-р. Песики Захланських задоволено копирсалися в кульку з кухонними відходами. Певно, що їм теж марилися смачні обрізки, які вони задоволено жували. Біля старого, побитого холодильника стояли два болотяники, голосно крекчучи й тицяючи пальцями в нещасних людей.
Канікульне озеро перетворилося на брудну, закидану сміттям баюру! На вербовому гіллі висіли натягнуті мотузки, а на них сушилися свіжі жаб’ячі шкурки. Відразу видно, що болотяники дарма часу не гаяли!
— Стійте, що ви робите! — вигукнув Дмитрик, кидаючись до сусідів.
Він вихопив ропуху в діда Петра з рота і шпурнув її у воду. Той ошелешено глянув на нього й замахав банкою, розхлюпуючи навколо себе болото.
— Ой! Моя курка! Фу, бездомний собака! Геть від мене! Ті собаки зовсім знахабніли!
Хитрик збагнув, що саме він і є для діда тією бездомною собакою.
Джмеленя заледве вирвала в пані Надії горня з пуголовками й вилила їх у воду. Пуголовки відразу ж дременули на глибину й поховались у зеленій твані.
— Ах ти, шкідлива котяра! — заверещала на дівчинку Захланська. — Моє «Малібу»! Потрібно поговорити з представником «Болото-дизайну» про цих диких котів і собак! Ганнусю… тьфу, тобто Аню, поїхали в салон краси! Нам ще до вечірнього ефіру готуватися!
Надія підійшла до старих шин, де сиділи дід Василь із Ганною, хапнула сестру за руку й потягнула до рожевого джипа.
— Маю надію, ти доступно пояснила тому Васі, що у вас з ним нічого не може бути! Інтелігентна світська жінка ніколи не зв’яжеться з таким бідним і старим одороблом, як він!
— Надійко, але ж він нашого з тобою віку! — заперечила Ганна. Далі їхню розмову вже не було чути.
Коли пенсіонери пішли додому, Дзвінка і Дмитрик залізли глибше у верболози.
— Поки всім мариться замість захаращеного озера розкішний курорт, ми не можемо прогнати болотяників, — Тиціан безпорадно розвів руками.
— Але ми знаємо методи боротьби з ними! — нагадала Дзвінка. — Свята вода, полин, м’ята, любисток. Принесемо всі запаси освяченої води, посадимо побільше рослин, згубних для болотяників, і, може, вони самі втечуть з нашого озера!
— То все може тривати казна скільки часу. Тим паче, ці жабуни мають впливових союзників, Захланських, — зітхнув Тиціан.
— А куди зникли вантажівки зі сміттям? Чи їх змаролюзили в карусель? — Дзвінка глянула на протилежний берег, де недавно стояв ряд вантажних машин, потім марився дитячий майданчик, а тепер просто був засмічений пустир.
— Прийшов Триндикало з водіями, щось наказав їм, ті сіли в машини й кудись поїхали, — пояснила Ольма. — А він ще довго стояв тут мовчки й дивився на озеро.
— Може, йому тут маролюзилось міністерське крісло? — припустив Дмитрик, але русалка відразу заперечила:
— Не схоже. У нього погляд був дуже сумний. На мару дивляться інакше!
Всі збиралися розходитися, коли водяник показав перетинчастою долонею на берег.
— А он і він! Гляньте, щоб жаб тут не поїв, а мені час на роботу. І вам раджу довго не затримуватися, щоб болотяники не напали. Пам’ятайте, на суші вони не зачеплять, тому уникайте води! Будемо на зв’язку, якось навідаюся до ваших кранів і розкажу, чи є щось новеньке.
— Ось я нарешті вас знайшов! — Триндикало щасливо-жалісними очима дивився на Ольму, як собака, що врешті знайшов свого господаря. — Доброго ранку вам!
— Він точно змаролюзений! Очі затуманені, — прошепотів Дмитрик.
— Думаю, що тут щось не те! Здається, він закоханий!
— У кого?
— Та не в мене ж! Сам подумай.
Поки діти перешіптувались, мер галантно вклонився й поцілував Ольму в руку. Він наче і не відчув холоду її шкіри.
— Після нашої веселої розмови в мерії, ну, коли я мало не впав з ратуші, я багато думав про це озеро й загалом про своє місто. І зрозумів, що не був хорошим мером. Хоч до нових виборів залишилось декілька днів, та я вирішив виправити скоєне.