— То запитаймо у твого батька! До речі, де він? Може, йому підводного листа написати?
— Батько далеко! — сумно зітхнув водяник. — Коли на Дніпрі й інших річках понабудовували величезні водосховища, вода там почала сильно псуватися та цвісти, багато риби вмирало, птахи не хотіли гніздитися. Місцеві водяні мешканці не могли впоратися з цим лихом і не встигали очищувати штучні водойми. Тоді було оголошено водяникову мобілізацію. Вони сотнями попливли рятувати дніпровські води. От після цього я батька вже й не бачив! Мабуть, у водосховищах і досі багато роботи.
— Значить, мусимо покладатися тільки на власні сили!
— Еге ж!
— А що ж у тебе від батька залишилося?
— Небагато. Я сьогодні зранку намагався врятувати свої речі й мало не потрапив болотяникам на сніданок. Усе, що встиг ухопити, лежить у потаємному сховку. Там дещо і з мого спадку.
— Сьогодні вже пізно, час додому, але завтра обов’язково переглянемо твоє вціліле майно, — за окулярами Дмитрикові очі запалали цікавістю. Нічого у світі він не любив так, як розгадувати таємниці. А тут карта, скарби!
— Домовились. Завтра о десятій ранку чекаю вас на цьому місці!
— Знову в каналізацію?
— А де ще можна спокійно поговорити?
— Ну, тоді до завтра!
Вмостившись на подушці біля дивана, Дзвінка з цікавістю дивилася телепередачу. Разом з нею перед екраном зібралася вся її родина і Дмитрик.
Якась тітка на телеекрані витягувала листи з конвертів і довго не хотіла читати, що там написано, хоча всі вже просили її, і ведучі програми, і глядачі із залу. Нарешті, всоте усміхнувшись, тітка виставила лист поперед себе й голосно мовила:
— Перемогу в номінації «Найправдивіший передвиборчий сюжет» отримує… отримує… хто його отримує? Так, це вона! Вона! Саме вона! Аліна Шприха! Вітаємо переможницю! І дивимося уривок з її відвертого та сміливого сюжету!
— Ну, після тріумфу Аліни Шприхи, хтось ще захоче пити молочний коктейль на Канікульному озері? — Дзвінка з усмішкою подивилася на бабцю. Та скривилася й пішла з вітальні.
Тим часом у своїй квартирі переможниця номінації «Найправдивіший передвиборчий сюжет» зачинилася в туалеті й ще довгенько не виходила звідти.
Розділ 13
Карта
Сонце ліниво піднімалося небосхилом. На шкільних канікулах навіть йому було ліньки вставати так рано, але нічого не поробиш, така його робота. Заплутавшись проміннями у платанових кронах, воно трохи помружилось білим оком на вулицю Кленову. Сонячні зайчики застрибали по стертій віками бруківці, по черзі зазирнули у вікна та всілися на носі великої сірої ропухи, яка вже прожила довгих п’ятнадцять ропушачих років і, як на жабу, була вельми давньою бабусею. Вона навіть забула, як її звати, а колись у давнину на озеро прийшов якийсь літній пан з юнаками і юнками, яких він називав студентами, а вони кликали його викладачем. Отой пан показав студентам її, молоду ще тоді жабу, і сказав, що її звати… Забула! Та й не дивно, стільки прожити! Коли вона ще плавала дурненьким пуголовком, то тих школярів, які тепер бігають по вулиці, не було навіть у планах їхніх батьків! Отакий у неї солідний вік!
Ропусі останнім часом не щастило. Недавно в її рідне миле озеро, де так чудово співалося і де мухи були найсмачніші у світі, прийшли жабуни. Пристрибали невідомо звідки й невідомо як розшукали її маленьке озеро серед великого міста. Опинившись у чистих озерних водах, лихі прибульці відразу ж здійняли каламуть, розсадили смердючі водорості, які, ще не встигаючи вирости, гнили, принесли цілі хмари жалючих комарів, дрібних, кістлявих і бридких на смак, а що найгірше — ловили жаб, її подруг і родичів, та шили з їхніх шкур шуби. А ще ці жабуни-болотяники постійно риють дно, щось шукають. Через це порядні озерні громадяни не знаходять собі спокійного місця і навіть найменший пуголовок не має спокою ні вдень, ні вночі.
Коли прийшла біда, усі молодші жаби почали тікати світ за очі, а їй, древній ропусі, все не вірилось, що то відбувається насправді, що щасливому жаб’ячому життю прийшов кінець. Коли невдоволена каламуттю та смородом ропушенція зі свого сховку вилізла на берег, щоб осмислити ситуацію та прийняти єдино правильне рішення — тікати чи не тікати, за нею погналося оте жабунище, кричачи, що пошиє з неї шапку. Ледве втекла, як дідуганисько схопив поважну ропуху впоперек тулуба й хотів з’їсти! Дожилися ті люди — жаб їдять! Їм тут що, Франція?
Ситуація була зрозуміла: немає чого тут думати — треба тікати! І цілий день мудра й поважна галицька ропуха мчала з усіх лап через берегові трави, продиралася крізь верболози, довго перевалювала через парканний фундамент, чалапала через платановий скверик, мандрувала вздовж довжелезної вулиці зі старою бруківкою, де її мало не переїхав рожевий джип. Ще б у бурячковий колір пофарбували! Ропуха стрибнула щосили й опинилася перед дверима в будинок номер сім.