А сім, кажуть жаби, — щасливе число. Але жаби дурниці говорять! Ніяке не щасливе, а таке саме, як інші. Ропуха довго-предовго перлася сходами якомога вище, щоб знайти усамітнену шпарку та сховатися в ній від усіх бід того світу. Пролізши в прочинені двері на третьому поверсі, вона полегшено зітхнула: нормальна квартира, і ніяка жаба тут не живе, у туалеті дзюрчить вода, по вікнах лазять вгодовані мухи, з шафи визирають перелякані молі — жити можна! Та тут знову втрутилися ті людиська! Зловили її, запхали у трилітровий слоїк, віднесли у платановий скверик і лишили там! Отак півдня дороги пішли тритону під хвіст! Ну, не знущання? Хай після цього ще якась жаба квакне, що сім — то щасливе число! Нізащо вона більше не буде жити в тих будинках, хоч у сьомому, хоч у двадцять сьомому! Не дочекаються! Хай навіть і не просять!
Роззирнувшись, жаб’яча бабуся побачила в бруківці металеві ґрати. Звідти несло сирістю. Ропушенція почала підсихати, її шкірі була просто необхідна волога. А на старість за своєю шкірою потрібно доглядати ще ретельніше, ніж замолоду! Ну що ж, один день можна пересидіти і в каналізації! А далі буде видно! Можна згодом помандрувати до ропухи зі Стрийського парку чи взагалі виїхати з того гамірного Львова й податися на рідні села, звідки до Львова пристрибали її прапрапрабабці та прапрапрадідусі.
Протиснувшись між ґрати, стара ропуха — а вона була вельми фігурова — полетіла в чорні каналізаційні глибини. На її жаб’яче щастя, впала не на камінь, а у стічні води. Ліниво погрібши лапами, вона добулася до кам’яного берега, видряпалася на бордюр і сіла нарешті відпочити. Тут у її животі голосно забулькотіло й забурмотіло — крильця позавчорашньої мухи остаточно перетравились! Жаб’ячі очі вже звикли до темряви, і вона почала роздивлятися той новий світ, куди потрапила: бетонно-кам’яні стіни, плетива старих труб і кабелів, підземна річка зі стічних вод, певно, притока Полтви, водяник сидить на бордюрі. О, Тиціан! Певно, також покинув озеро та став емігрантом. А нічого такий хлопець, той водяник, завжди був увічливий зі старою ропухою, місцем їй поступався на підводному камені, часом хробачка приносив, щоб його заморити.
А що це ворушиться біля Тиціана, он там, на бордюрі? Їжа!!! Два жирнючі й смачнючі таргани! Ну все, нарешті в кінці житейського тунелю спалахнуло світло позитиву!
Тиціан встав і кудись пішов. Жаба роззявила рота, цілячись язиком у найближчого таргана, та тут їй по очах вдарило світло ліхтарів, і вона промахнулася! А її жертви навіть не збагнули, що їх щойно мало не проковтнули, і преспокійно сиділи собі на місці й ворушили вусиками.
Дзвінка і Дмитрик швиденько спустилися в каналізацію, наче це вже стало їхньою звичною справою — щодня лазити під землю. На щастя, вулиця в ці ранкові часи була порожня і ніхто не помітив, у яке моторошне й небезпечне місце спускаються дітлахи.
Освітивши ліхтарями каналізаційне підземелля, школярі побачили невелику лавку на бордюрі. На ній лежала Тиціанова торба.
— О, яка гарненька лавка! — захоплено вигукнула Дзвінка. — Це ти сам зробив?
— Так, щоб можна було нормально посидіти. Ще позамітав тут, повитирав плісняву. Хтозна, скільки мені доведеться жити в каналізації!
— Якщо знайдемо карту скарбів, то недовго!
— У тому скарбі вся справа! Якщо болотяники першими його знайдуть, то озеро буде належати їм, а якщо я — то вони будуть змушені покинути Канікульне озеро і я знову стану озерним володарем! Такі підводні закони! У кого скарб водойми, той і її господар!
— Чого ж ти раніше про це не сказав? Ми б одразу стали його шукати!
— Я і гадки не маю, як виглядає батькова карта! Відпливаючи на Дніпро, батько передав мені торбу речей і сказав, що це мій спадок. А між речами є карта мого озерного скарбу!
— І що далі?
— Ми попрощалися! Я довго сумував за батьком, навіть трохи попускав бульбашки очима, а потім глянув на свій спадок — і ніякої карти не знайшов!
— А може, на речах є якийсь натяк, де шукати скарб? Я взяв із собою лупу!
— Хвилинку! — Тиціан дістав зі стінної ніші старовинну гасову лампу, чиркнув сірником і запалив ґніт. Лампа освітила ропуху на бордюрі, але та прилипла до каменя й наче злилася з ним.