— Що він робить? — приголомшено запитав Дмитрик десь збоку від Дзвінки. Виявляється, той також спостерігав за зануренням сантехніка.
— Що ти тут робиш? — вражено прошепотіла Дзвінка.
— Шпигую за дивним сантехніком. Зараз працюю під прикриттям!
— Яким прикриттям?
— Під прикриттям лопухів. Ти бачила цього хлопця так само, як і я?
— Ага! Може, він пішов топитися? — невпевнено припустила Дзвінка. — Може, покликати на допомогу?
— Щось не схоже. У нього костюм водолаза навпаки — з водою всередині! І стежка в затопленому рові. Це не просто так!
— Все-таки потрібно привести людей! Може, він ще живий? — Дзвінка зірвалася на ноги й побігла стежкою до паркана. Дмитрик кинувся слідом за нею. Вони гайнули через старий покинутий парк, крізь паркан, через скверик і за мить опинилися на вулиці Кленовій, мало не налетівши на поліцейського.
— Дядьку, там сантехнік пірнув у озеро та не вилазить, — відразу ж затараторив Дмитрик.
— З горя пішов топитися! — вставила Дзвінка.
— А перед тим випустив воду з водолазного костюма!
— Ви що, вирішили покепкувати з поліції? Хто йде топитися у водолазному костюмі? Я такого ще не чув! І де це могло статися?
— Та… та… та… — Дмитрик тремтячою рукою показав на бетонний паркан. — Там озеро є!
— Озеро? Там баюра зі сміттям — курці по коліно!
Джмеленя і Дмитрик набрали в груди повітря, щоб продовжити розмову, та так і залишилися стояти, стуливши роти: повз них пройшов той самий сантехнік, який щойно втопився чи нібито втопився. На плечах він ніс великий гайковий ключ. На його голові був старенький солом’яний брилик, волохаті ноги стирчали з довгих шортів, а в гумових черевиках щось чвакало.
— Теж мені жарти! — І поліцейський покрокував далі у своїх справах.
Дмитрик глипнув на Дзвінку, Дзвінка глипнула на Дмитрика. Отакої! Потопельник виявився навіть дуже живим! Обоє швиденько почимчикували по мокрих слідах підводного сантехніка. Сліди, як і їх господар, звернули в провулок і зникли перед каналізаційним люком.
— Він спустився вниз і засунув за собою люк! — здогадався хлопчик.
— Не сантехнік, а амфібія якась! — здивувалася Дзвінка. — Ходімо звідси. З ним усе гаразд. Просто він дуже дивний!
— Почекай! — Дмитрик присів біля люка. — Тут є щілина! Можна відтягнути люк і зазирнути вниз!
— Навіщо? — насторожено глипнула Джмеленя.
— Як навіщо? Простежити за сантехніком! Він же потенційний каналізаційний шпигун!
— Я думала, що сьогодні ти шпигун, бо ти шпигував за сантехніком!
— Одні шпигуни, рідні, завжди шпигують за іншими, чужими!
— А чому ти вважаєш його шпигуном?
— По-перше, він з’явився в нашому районі несподівано! По-друге, залишає за собою мокрі сліди! По-третє, вміє не дихати під водою, як йоги! У розвідці їх такого навмисне вчать! По-четверте, він узяв гайковий ключ і заліз у каналізацію. Хіба цих доказів не досить?
— А нащо йому в каналізацію?
— Як нащо? Робити диверсію! От закрутить унизу якийсь кран — і наша підземна річка Полтва потече в інший бік! Усе заллє рідкими відходами! Або підсипле нам у водопровід біологічну зброю!
— Як можна підсипати зброю?
— Ну, не пістолети чи гармати, а такий білий порошок, від якого в нас почнуться видіння. І ми станемо сновидами! Ти що, зовсім шпигунських романів не читала?
— Чесно кажучи, ні. Я люблю казки. Може, краще когось покличемо, щоб послідкував за сантехніком?
— Ми вже поліцію кликали! У них упереджене ставлення до дітей! Самі зупинимо шпигуна!
Дмитрик сів на хідник, уперся ногами в каналізаційний люк і почав його штовхати. Дзвінка потягнула люк на себе, й вони трошки зсунули його вбік, хоча зробити це було ну ду-у-уже важко. З’явилася щілина, у яку діти вже могли пролізти.
— Ти старша. Лізь першою!
— Там темно!
— У мене є ліхтарик!
— Тоді ти й лізь першим!
— Добре, я хоч маленький, але чоловік! — Дмитрик героїчно зітхнув і прослизнув у каналізаційну шахту. Увімкнувши ліхтарик, він побачив лише круглу чорну діру — дна не видно. Він іще раз зітхнув і почав спускатися. За ним у люк прошмигнула Дзвінка.