— Кла-а-ас! Це з твого спадку? — Дмитрик розглядав лампу під лупою.
— Ні! Знайшов у каналізації! Тут є чимало цікавих речей! А мій спадок ось!
Тиціан виклав з торби портрет товстенької замріяної тітоньки в металевій рамі, розбите глиняне горня й мідну тарілку.
— А решта?
— Яка решта? Це все, що я встиг забрати.
— Небагато. Але якщо десь тут захована карта, то ми її обов’язково знайдемо! — Хитрик узяв у руки рамку з картиною й покрутив на всі боки. — Нічого! Одні природні подряпини й підпис художника Тиціана.
Потім усі троє довго розглядали тарілку й уламок горня, але й там жодного натяку на карту скарбів не помітили. Лише на зеленій від часу тарілці дрібними буквами було вигравіювано: «Синку, доглядай за тарганами, міняй їм щодня повітря, щоб їхні крила не зблідли».
— Цей напис зробив твій батько? — здивувалася Дзвінка.
— Так! А що?
— Дивно, що він знав наперед, що ти заведеш авіаріум із тарганами і що вони будуть з крилами.
— Нічого дивного! Тато й подарував мені цих тарганів! У давнину, ще за часів своєї молодості, він плавав на острів Куба, де збиралися водяники з усього світу. Там і придбав цих авіаріумних комах! А потім передав їх мені разом зі спадком.
— Саме оцих двох? — Дзвінка і Дмитрик підозріло витріщилися на крилатих домашніх улюбленців. — Хочеш сказати, що вони прожили довше за тебе, більше ста двадцяти років?
— Саме так! — водяник із любов’ю глянув на тарганчиків, які мовчки слухали, що про них балакають. — Це на суші вони живуть два-три роки, а в підводних умовах можуть протягнути зо двісті, а то й більше!
— Просто живий антикваріат! — вигукнув Дмитрик і наставив лупу на тарганів. — О! Які вони цікаві! Очі такі розумні, голова й тіло вкриті окремими щитками, наче зі слонової кістки. Просто середньовічні лицарі в латах. А крила! Не гірші, ніж у метеликів. Тут якісь лінії.
— Ану, дай гляну! Ти вже стільки їх розглядаєш! — Джмеленя забрала в друга лупу й собі заходилася роздивлятися комах.
— Це я лупу приніс! — надувся Дмитрик, але відразу ж загадково посміхнувся. — Слухайте, а тарганів можна вважати батьковим спадком?
— Ну, так!
— Тоді вони також можуть бути зашифрованою картою!
Друзі разом зазирнули в лупу й ахнули! На тарганячих крилах були чіткі чорні лінії на попелясто-кремовому фоні. Деякі з цих ліній складалися у план-схему, інші були схожі на слова.
— Острів Закоханих! — прочитав уголос водяник. — Це ж карта нашого озера! Он затока з вербами, он місток! Але це тільки частина, тут нема залишків стіни та затоки біля неї!
— Усе просто! На крилах одного таргана вся карта не помістилася! Тому їх два!
Таргани зненацька встали біч-обіч і одним помахом розкрили свої мармурові крила. Тоненькі, набагато тонші за папір, пронизані тисячами жилочок, вони світилися кремовим полиском, і здавалося, що в темряві розквітла велика квітка з чотирьох пелюсток чи корабель розпустив свої вітрила. Тепер чітко було видно, що на них справді хтось наніс контури озера, загадкові лінії й позначки, а також попідписував усе це! Яка ювелірна робота!
Ропуха піднеслася на ногах, вирішивши діяти негайно. Водяник і двоє школярів надто довго дивляться на її їжу! Ще, чого доброго, самі її скуштують. І довгий жаб’ячий язик вихопився з рота й за мить повернувся з тарганом, зі здоровезним смачнючим тарганом! Ропуха закрила рот і вже збиралася сильно-сильно замружитись… слід сказати, що всі жаби ковтають очима: коли вони мружаться, очні яблука проштовхують їжу з їхнього рота до шлунку. Так от, тільки ропуха хотіла замружитись і ковтнути таргана, як водяник і діти перелякано зойкнули й замахали на неї руками.
— Облиш мого таргана!
— Це ж та сама ропуха, яку я забрав у діда Петра!
— Вона з’їла нашу карту! Тільки не ковтай!
Ропуха завмерла з тарганом у роті. Її вельми здивували нерозумні крики й вигуки. Чого вони так сполошилися? Ну, з’їла вона комаху, ну, природа в неї така, жаб’яча! Що ж тут такого страшного? Все природно! Нащо галасувати?
— Я ж врятував тебе від діда! Інакше він тебе з’їв би! А тепер ти хочеш з’їсти нашу єдину надію на порятунок озера!
— Розтули рота й випусти його! — благав водяник. — Ти ж хороша стара ропуха, ми ж стільки років були добрими сусідами! Ну, розтули рота, мила Буфо Буфо!
Жаба шоковано витріщилася на Тиціана. Ось воно! Він щойно сказав це! Її ім’я! Буфо Буфо! Саме так назвав її викладач на березі озера багато-багато років тому! Вона згадала своє ім’я! А всі в озері досі не вірили, що звичайна, навіть дуже древня ропуха, може мати власне ім’я!