— Ква! — розчулено подякувала Буфо Буфо водяникові, і кубинський тарган випав з її пащі на кам’яний бордюр. Він одразу ж дав драла від ропухи та сховався в Тиціановій торбі разом зі своїм родичем. Ропуха застрибала геть по бордюру, забувши про голод. Тепер вона знала своє справжнє ім’я та мусила поділитися цією новиною зі знайомими й родичами.
— Забирайте моїх тарганів і вдома перемалюйте карту! Я буду чекати в платановому скверику. — Тиціан простягнув дітям торбу з тарганами.
— А чим їх годувати?
— Вони їдять те ж саме, що й люди. Ну все, біжіть. Чекаю на вас з нетерпінням. Мені так хочеться додому, у моє озеро, ріднесеньке! І якомога швидше. Ми повинні першими знайти скарб!
Щойно тарганів випустили з торби на білий аркуш, вони знову стали один біля одного й розправили крила.
— Хто ж це так акуратно намалював цю карту? — здивувався Дмитрик, розглядаючи лінії й риски в лупу.
— Фантастика! Просто клас! Давай перемалюємо!
Висолопивши язики, Дзвінка і Дмитрик довго скрипіли олівцями по папері. Таргани чемно стояли, розправивши крила і не ворухнувшись, наче знали, які важливі рисунки на них намальовано. Перемалювавши шмат карти з кожного крила, діти зліпили уривки скотчем і перемалювали ще раз. Усе, карта готова.
— Яка ж вона детальна, хоч і така малюсінька!
— Он острів із дубом, а на дубі два жолуді! Це я перемалював!
— А он яйця в качиному гнізді! І качки плавають, схожі на наших Рудохвостика і Широкодзьобку.
— Диви, диви — пам’ятник русалці. Так і підписано «Русалка Ликерія». Я його не бачив! Певно, вже нема.
— А он альтанка, на місці новобудови! Її також знесли! А ці крапки, певно, пісочок на березі.
— Ой, а біля озера колись був справжнісінький чайний будиночок!
— А он і скарб, між островом Закоханих і дерев’яним пірсом. Від пірса і сліду не залишилося!
— А навколо скарбу лінії по колу, пунктир. І такий же пунктир веде до пам’ятника Ликерії, а від неї — до чайного будиночка!
Розділ 14
Скарбник із підводдя
Крізь дірку в паркані компанія пролізла в колишнє Тиціанове володіння. У занедбаному парку лунав хлюпіт, бекання, векання та квакальний регіт. Вода в озері зробилася зелено-коричневою, береги встелилися брудними водоростями, галька й берегові камінчики вкрилися густою багнюкою, зарості очерету й рогозу витолочено, нижні гілки верб і в’язів обскубано, а з дубового стовбура на острові Закоханих обдерто кору. В озері плавали жабуни.
— Що вони наробили?! Моє озеро! Я зараз їм!.. — Тиціан кинувся було бігти з кулаками до жабунів, та Ольма з дітьми вчасно його перехопили.
— Заспокойся! Інакше жабуни тебе проковтнуть і озеро назавжди перетвориться в гниле болото! — з притиском мовила русалка, дивлячись в очі Тиціану. Той від її погляду знітився й забурмотів:
— Вибач, зірвався. Я мовчатиму! Але ми повинні якомога швидше зупинити жабунів!
— От знайдемо твій скарб — тоді й зупинимо! — Ольма вирвала листок лопуха та сховалась за ним. — Раджу всім так зробити задля маскування! Ніхто не мусить нас побачити!
Чотири лопухові листки виткнулися з верболозів.
— На карті хід починається з чайного будиночка. Але ж його нема! Що робити?
На що другий листок лопуха резонно відповів:
— Дмитрику, пам’ятаєш той залишок старої стіни з вишневої цегли, на який ми натрапили? Ти ще казав, що то древні руїни!
— Ти геній, хоч і дівчинка! Це ж і є колишній чайний будиночок. Повземо туди!
І лопухи поповзли під захистом вербових гілок до вузької й мілкої затоки, на крутому березі якої збереглися руїни стіни.
— Тут намальовано будиночок! — він тицьнув пальцем у правий нижній кут карти.
— А хід починається під ним! Мабуть, із підвалу! — Тиціан забрав карту собі.
— А як нам потрапити в підвал?
— На крилах тарганів у цьому місці були слова. Я їх ось тут переписав. Читаю: «третя жовта цегла зліва».
— Думаю, що це даремна трата часу! Тут треба нормальний заряд вибухівки, — сказала вона.
— Є! Жовта цегла! — пролунав Тиціанів голос із-за стіни. Пригинаючись, усі поспішили до нього.
І справді, серед вишневої цегли з округленими від часу краями виднілась одна жовта, твердіша й менша за решту.
— А он ще одна!
— І ще одна!
— І в мене!
Кожен знайшов по жовтій цеглині.
— Ось, третя зліва! — Дмитрик порахував пальцем і штурхнув одну з жовтих цеглин.
Тиціан гримнув кулаком по цеглинці, аж та вистрибнула зі свого місця й полетіла в траву.