— Впере-е-е-д! — закричав Тиціан, схопив дітей за руки й потягнув крізь град з камінців і штукатурки. Разом з Ольмою вони побігли вперед, за їхніми спинами зі стелі полетіло каміння, ґрунт цілими потоками посипався донизу й усе навколо густим туманом заволокла пилюка. Її хвилі накрили скарбошукачів, навіть світло ліхтариків не могло нічого освітити. Суцільні стовпи пилюки!
Проминуло кілька хвилин. Хтось закашлявся. На долівці заворушилася купа землі. Коли пилюка осіла, стало видно Тиціана.
— Всі живі? Кахи-кахи! — запитав він, обтрушуючись.
— Начебто живий! Але нічого не бачу! — Дмитрик намацав ліхтарик і спрямував його на потріскану стіну.
— А ти окуляри протри! — порадила Дзвінка.
— Не всі живі! — Русалка і далі стискала за шию відламану голову Ликерії. — Я не жива! Я й до обвалу не була живою! Кажу, що втопилася ще 230 років тому!
Дзвінка направила Дмитрикову руку з ліхтариком позад себе та схлипнула. Тунель за їхніми спинами завалило.
— Ми відрізані від світу! — жахнувся Дмитрик.
— Тому нам дорога тільки вперед! — мовив Тиціан.
Дзвінка забрала в Дмитрика ліхтарик (тепер була її черга нести) і крокувала вузьким проходом попереду. Дмитрик зупинився протерти скельця. Коли ж надягнув окуляри на ніс, то побачив навколо суцільну темряву.
— Дзвінко? Тиціане? Ольмо? Ви де?
Хлопчик уже хотів було запанікувати, але згадав, що на карті позначено лише один тунель. Якщо позаду він завалений, а попереду йдуть його друзі, то заблукати неможливо. Потрібно лише їх наздогнати. І Дмитрик, обмацуючи стіни руками, пішов уперед. Але ні світла ліхтариків, ні друзів не знайшов.
Хтось легенько провів гострим нігтем йому по нозі.
— Ольмо! Перестань мене лоскотати!
Загадковий ніготь боляче дряпнув по коліні.
— Ольмо, та перестань же! Ти якась сьогодні дивна! Увімкни світло!
Покручені, довжелезні й висохлі пальці запалили великого сірника й піднесли його до свічки. Та запалала рівним, спокійним вогником. Дмитрик відразу згадав, що так свічка горить у замкненому просторі. Отже, іншого відкритого виходу нема.
У миготливому жовтому світлі маленького вогника вималювалося сухе зморшкувате обличчя з довгим носом і очима-прірвами. Це не було обличчя Тиціана, і поготів не личка Ольми чи Дзвінки. Перед Дмитриком у підводному тунелі стояв незнайомець.
— Хлопчику, ти мене з кимось плутаєш! Я не Ольма! Я Шилер! Тутешній скарбник. Ось ти і прийшов! Я тебе чекаю вже більше ста років! — розтулився беззубий рот, випустивши деренчливий голос.
— Мамцю! — пробелькотів Дмитрик, задкуючи від худезного стариганя. Але тікати було нікуди: його спина вперлася в стіну.
— Та не мама я, — лютувала істота, — а скарбник! Охоронець тутешнього скарбу! Нарешті хтось по нього прийшов! Тепер ти розпишешся на моїй руці — і скарб буде твоїм!
— На… на… на-на-на руці? — перепитав хлопчик. — Всього-на-всього?
— Так! Бачиш, як усе просто! — скарбник глухо розреготався. — Підписуєшся кров’ю. Договір записано в мене від ліктя до кисті. Тоді я віддаю тобі скарб і відпускаю.
— І все?
— І все! Тобі скарб — мені підпис!
— А де скарб? Я йшов просто на нього!
— Не зовсім просто! Тут відгалуження від основного тунелю. Я саме приліг подрімати років зо три-чотири, а тут бац — і ти сунеш! Нехай так, думаю я, хлопчик — то хлопчик. Мені нікого не шкода! Ходімо до скарбу!
Холоднючі жилаві пальці сталевими кайданами обхопили Дмитрикову руку, і скарбник потягнув хлопця за собою.
А тим часом трійко шукачів ішли вперед, не помічаючи зникнення Дмитрика. Тунель закінчився доволі великою круглою кімнатою. Ліхтарі скарбошукачів висвітлили кам’яну кладку на стінах, якесь химерне сплетіння труб, кабелів і проводів. Вся ця трубо-кабельна плутанина ставала дибки посередині долівки та зникала в стелі.
— Це ж фонтан! — здогадався Тиціан. — Справжнісінький фонтан! Мій батько колись розповідав про нього, але я сам його вже не застав так само, як і пам’ятника русалці. Друзі, це ж дивовижно! Вилупитися з ікринки, прожити все життя в одному озері й не знати, що просто в тебе під ластами є старий фонтан і бронзова русалка, яка провалилася в хід, що веде до скарбу!
— Чого ж ти раніше не шукав цей скарб? — здивувалася Дзвінка.
— Я ніколи б сам не здогадався, що мої древні таргани є картою до нього! А он і те, що лишив мені батько!
Світло Тиціанового ліхтаря впало на невелику дерев’яну скриньку, обкуту залізом. Всі обступили знахідку.
— А де ж Дмитрик? — раптом запитала Дзвінка. — Він мовчки йшов за мною.