— Нас оточили… — пролепетала Дзвінка, роззираючись.
Жабуквак підстрибнув і шарпнув скриньку до себе.
— Жабукваку, є закон! Озеро моє! Ти не маєш права! — Тиціан потяг скриньку до себе.
— У нас нема вибору! Ми мусимо залишитися тут!
Від штовханини два персні вилетіли зі шкатулки й засяяли в сонячному промінні. Всі навколо завмерли, спостерігаючи, як коштовності летять у каламутну воду. Лише Буфо Буфо, що сиділа на містку, миттєво схопила персні язиком, запхала їх до рота й стрибнула у воду. У Жабуквака знову відпала щелепа. Відвисла вона й у Тиціана.
— Стійте! — до озера з різних боків підходили люди, несучи в руках банки і оберемки якоїсь трави.
— Дзвінко, ми скупили весь полин на Стрийському та Галицькому базарах! — бабуся Леся й двірничка помахали своїми букетами.
— Вітаю, у мене є ідея щодо озера. На цей раз хороша! — гукнув мер Триндикало.
— Тож давайте без болотних витівок! — з притиском мовив водяник і забрав скриньку назад.
Болотяники один за одним пострибали у воду та зникли в каламуті.
— Святу воду й полин у озеро! — наказала бабця Леся. — Моя Дзвінка вірить, що це допоможе очистити його! Принаймні, не зашкодить.
— Так! Так! — знову вигукнув Триндикало. — Акція! У нас міфологічна акція!
— О-о! — мало не зойкнула русалка. — Мені треба швиденько на берег. Ці трави та свята вода впливають не тільки на болотяників, а й на мене!
Вона поспішила місточком над озером. Їй назустріч кинувся Триндикало, втягуючи по дорозі свого животика.
— Ось ми й зустрілися знову! А я так про це мріяв! — защебетав він.
— І вам доброго дня!
— Чи у вас не звільнилась хвилинка для мене?
— Звільнилась! Але вона вже закінчується! Бувайте і не пчихайте! Апчхи! У мене алергія на цей полин! — русалка швидкими кроками зникла у верболозах.
Озеро знову завирувало від тіл жабунів. Вони втікали від запаху полину й м’яти.
— Дивіться, дивіться, фламінго! — захоплено вигукнули бабці Леся і Фрося, дивлячись на болотяників.
На берег Закоханих виповз Шилер і відразу почав обтріпуватися від води. Схоже, свята вода та трави загрожували і йому.
— Шо то за день, шо то за день! — белькотів він. — Не підписують угоду, затоплюють мою скарбницю, мене мало не з’їдає болотяник, потім виявляється, що я стільки часу оберігав порожню скриню, а тепер ще й покропили святою водою. А в мене від неї страшна висипка по всьому тілу. Навіть у таких місцях, що й здогадатися важко. Шо то за день!
— Жабуни кличуть нас. Щось хочуть сказати! — Тиціан показав на Жабуквака, який заклично махав лапою із заростів.
— Ти думаєш, варто йти? — скептично запитав Дмитрик, поправляючи вологі окуляри.
— Може, це їхня нова пастка! — додала Дзвінка. — І скарб у Буфо Буфо!
Наче відкликнувшись на своє ім’я, з води з’явилася стара ропуха. Вилізши біля дітей і Тиціана, вона розтулила рота й виплюнула персні.
— Буфо Буфо! — нагадала ропуха і, задоволена собою, почалапала назад до води. Ще б пак! Буде що розповісти прапуголовкам, якщо не забуде.
Тиціан підняв персні й один натягнув собі на вказівного пальця. Біля водяника відразу закрутився скарбник. Щойно побачив нові дорогоцінності, у його висохле тіло наче знову вселилося життя.
— О-о-о! Який дивовижний і цінний-прецінний скарб! — затараторив Шилер, жадібно блимаючи чорнезними очима.
— Ти знаєш, що це за персні? — здивувався Тиціан.
— Аякже! Кожен скарбник одночасно й антиквар, й історик, і знавець міфології. Це чарівні печатки галицько-волинського князя Лева Даниловича! Дванадцяте століття!
— Двана-а-а-адцяте століття! — Дмитрик від захвату аж рота роззявив.
— Чарівні? — перепитала Джмеленя та прикусила пухкеньку нижню губу.
— Чарівні-чарівні! Ви що, зовсім темні у скарбах? Що запечатаєш тим перснем, те довіку буде твоїм! Уявляєте?! У цих печатях — сила львівських левів! Такий неоціненний скарб треба правильно зберігати. Тиціане, бігом став підпис на моїй руці! І я піду з перснями під землю й оберігатиму їх до твоєї смерті.
— Шилере, ану геть звідси, поки я тебе у воду не кинув! — Тиціан міцно стиснув кулаки та грізно глянув на скарбника. Той відразу знітився й відступив до дуба. Назад у озеро йому не хотілося.
— Я йду до болотяників. — Водяник рушив містком на берег. За ним слідом задріботіли Діти.
— Навіщо слухати їх? Вони ж наші вороги! — дивувався Дмитрик.
— От і потрібно дізнатися, що саме зробило їх нашими ворогами!
Усі троє зайшли за напіврозвалену стіну. З кущів вийшла Ольма й зупинилася поряд, вперши руки в боки.