— У-у-у-у! Та Надійка-Пихтійка й тут влізла! Вона все навколо сміттям засипле! — обурилася бабця Леся. — І хто це за неї голосував? Покажіть бодай одного!
Іванка і Гєник заперечливо захитали головами.
Водяник на березі збирав навезене Захланськими сміття в мішки. Біля нього крутився скарбник, збираючи на купку різний брухт.
— Привіт! Ви все працюєте! — вигукнув Дмитрик.
— І Шилер тут! — здивувалася Джмеленя.
— Я збираю всілякі залізяки, щоб здати їх на брухт! — гордо повідомив скарбник. — Потрохи назбираю свій власний скарб і буду його охороняти. Ви бачили мою обновку? — старий покрутився перед дітьми на всі боки. Він був одягнений у нову й поки що чисту спецівку. — Це мені Тиціан подарував!
— А ось і я! — з верболозу вигулькнула русалка.
Канікульне озеро вже виглядало значно краще, ніж учора. Каламуть осіла, очерети піднялися вгору. Двійко качок снували туди-сюди, носячи галузки й травички до свого нового гнізда.
— Ну що, можна починати! — Ольма підштовхнула водяника до води.
— Я сам? Це така відповідальність! — почав було опиратися він.
— Не викаблучуйся! — вигукнув Шилер. — Ти сам! Не я ж! Перстень на твоєму пальці — твоє озеро перед тобою!
— Ну гаразд! — Тиціан глибоко вдихнув і наблизив перстень до води.
Опуклий лев торкнувся водяної поверхні.
— Дивіться! Дивіться! Вода мерехтить! — вигукнула Джмеленя.
Вода засяяла блакитним серпанком, наче серед білого дня на плесі з’явилася місячна стежка. Серпанок ріс, похитувався разом із хвильками, але не сходив зі свого місця. За хвилину на його місці засяяв відбиток лев’ячої лапи. Наче справжній звір щойно став у воду біля берега, і вода застигла під його вагою, як віск.
— Ой! А он іще один слід! І ще один! — вигукнув Дмитрик і протер окуляри.
Невидимий лев усе крокував і крокував по воді, ставлячи печатки своїх лап біля очеретяної затоки, біля вавилонських верб, біля старої шафи з водяниковим одягом, ось вони з’явилися під містком. Щось зарипіло, хтось тихо рикнув! Нарешті останній слід наклався на перший, і всі відбитки лев’ячих лап умить спалахнули зеленавим світлом. Спалахнули та зникли!
— Ось і все! — забубонів Шилер. — Таїнство скінчилось! Тепер озеро навіки належатиме Тиціану і його наступним пуголовкам! Ну, я пішов збирати брухт, щоб заробити на скарб.
— Шилере, почекай! — хлопчик підбіг до скарбника.
Скоро хлопчик і скарбник підійшли до гурту. У руках Шилер міцно тримав коробочку.
— Ну все, бувайте здорові! Мушу покинути вас! Хочете, здайте мій брухт і заберіть гроші собі. Я побіг охороняти новий скарб. Думаю, робота щонайменше на двісті-триста років, — затараторив скарбник.
— А що за скарб?
— Дмитриків! Тобто, ясного пана Дмитріуса-Хитріуса! Звісно, що я взяв цей скарб без угоди. Хай душа залишається з малим! Та й набридло мені за душами ганятись! Після того як побував у пащі болотяника, у мене відбулася переоцінка цінностей, такий собі переоблік. Золото — то золото, а душі — то душі! Дмитрик подарував мені своє багатство просто так, без жодних контрактів! Тепер скарб мій власний! Тут найцінніші Дмитрикові речі. За два-три століття їм узагалі ціни не буде. Але я нікому не скажу, де його ховатиму! Цікаво, чи підземелля чайного будиночка повністю затопило? Там точно мало залишитися місце для худенького скарбника! Ну, бувайте, цілуватися не будемо, бо ви якісь несвіжі! Зустрінемося через декілька сотень років! Бувайте!
Весело насвистуючи польку, Шилер стрибнув у люк під стіною. Ляда, грюкнувши, зачинилася.
— А звідки ти взяв справжній скарб? — Дзвінка заінтриговано глянула на друга.
— Шилеру мої дорогоцінності сподобалися! Він знову при роботі. Це головне! А там були звичайні хлопчачі скарби: старі копійки, металеві ґудзики, значок із тризубом, декілька фантиків і різна дрібнота!
— Хіба це справжній скарб? — засумнівалася Джмеленя.
— Скарбники цінують речі не за їхню вартість, а за те, якими цінними є ті речі господарям скарбів. Для Дмитрика в тій коробочці було справжнє багатство, тому для Шилера це справжній скарб, — пояснив Тиціан. — Ти, Дмитрику, молодець!
В обід на озеро прийшла бабця Леся, прихопивши бутерброди, Фрося, Василь і Петро. Бабця нагодувала внучку і її друга. Незабаром тут з’явився Триндикало з якимись людьми. Виявилося, що це інженери й дизайнери. Вони щось вимірювали, записували, галайкали між собою. Мер ходив за ними, наче припнутий, постійно перепитував, сперечався та махав руками. Побачивши мешканців вулиці Кленової, відразу підбіг до них і чемно привітався.