Навпроти плакатів і трибуни налаштовував відеокамеру оператор. Очевидно, прибуло місцеве телебачення. А он і їхній білий фургончик стоїть під вербами. Оператор направив камеру так, щоб у кадр потрапили білборд, плакат і трибуна між ними, які чудово затуляли дерева й озеро позаду.
Мер стояв біля помосту й нервово перебирав пом’яті аркуші. Коло нього бігала колами, мов коза на прив’язі, секретарка пані Ангеліна, висмикуючи в нього з рук одні аркуші, подаючи натомість інші, обтріпуючи його піджак від пороху, щось йому пояснюючи.
— Як прямий ефір? А якщо я закашляю або пчихну? П’ять хвилин на мера? Чому так мало?! Яка реклама? — тихцем обурювався мер.
До трибуни підійшли сестри Захланські. Наживо вони виглядали значно старшими, ніж на білборді, але такими ж причепуреними і розмальованими. На руках ці жіночки тримали однакових йоркширських тер’єрів сталевого кольору, песики явно нудилися.
До цієї компанії на височезних підборах пішла телеведуча місцевого каналу Аліна Шприха. За нею, наче чорні змії, повилися мікрофонні кабелі.
— Усі готові? За десять секунд починаємо! — гукнув оператор, махаючи руками й прикипівши оком до видошукача.
— Як починаємо? — мер зірвався з місця й потрапив у кадр.
— Доброго дня, шановні глядачі! — заговорила Аліна, професійно посміхаючись. — Сьогодні наш мер, Мирон Іванович Тириндикало…
— Триндикало! — тихенько виправив її мер, потупивши очі донизу.
— Тириндикало, — знову повторила телеведуча, — розкаже про новий житловий проект, який забезпечить місто десятками чудових квартир. Прошу вас, Мироне Івановичу!
— Триндикало! — сам для себе уточнив мер. — Доброго дня, мої добрі виборці, мешканці мого міста. У Львові все менше й менше куточків, на які нам соромно глянути. Тому міська влада в моїй особі вирішила перетворити це гниле болото, цей завалений сміттям розплідник комарів та інфекцій на перспективний мікрорайон зі стоянками для авто й дитячим майданчиком. Зводити будинки буде фірма відомих львівських меценатів, сестер Захланських, які також підтримають мене на майбутніх виборах мера!
Сестри всміхнулися в камеру. Мабуть, саме так чинять акули, перш ніж когось зжерти.
— Мере, а де тут гниле болото? Тут хіба чудове Канікульне озеро, яке ми вчора розчистили, а ви завалюєте його новим сміттям, — запитав голос звідкись з низу кадру.
Оператор перевів камеру на хлопчика в окулярах, який підкрався до мера з цим запитанням.
— Не заважай, хлопчику! — незадоволено буркнув Триндикало. — Хто сюди впустив дитину? Заберіть її звідси! А я, до речі, дуже люблю дітей! — голосно докинув він у камеру.
— Усіх нас не забереш! — вигукнула бабця, яка несла плакат, прикріплений до держака мітли. На плакаті від руки було написано: «Геть сміття від чистої води!» Оператор віддалив передній план і зі здивуванням побачив, що навколо бабці гуртується ще з десяток людей, які також тримають транспаранти: «Не знищуйте зелені легені Львова!», «Залізобетон не має серця», «Мере, зупинись! Досить продавати міські парки!» Тут просто перед камерою став чоловік і швидко заговорив:
— Ми протестуємо! Це наше озеро! Воно чудове! Ми громадою розчистили його й перетворили на єдине місце відпочинку в цілому районі! Ми не дозволимо на місці озера зробити автомобільну стоянку!
До камери підбігла бабця з мітлою.
— Тут відпочивали ще мої батьки! Я хочу, щоб тут відпочивали мої внуки! І не слухайте Триндикала, він забагато тринди…
Коли протестувальників виперли з кадру, у камері знову з’явилися мер і сестри Захланські. Ніхто з них вже не всміхався. Тільки йорки заливалися радісним, тоненьким гавкотом, бачачи довкола руханку.
Мер перелякано пробелькотів:
— Тут немає ніякого озера! Це все вигадки! Триндикало завжди говорить правду!
Оператор перевів камеру вбік від трибуни. Тепер у кадрі були блакитні хвильки біля острівця з дубом, візерунчастий місточок. За рівненьким моріжком рядами стояли пишнокосі верби. Біля них на покривалах лежали мами з малими дітьми.
Крізь очерет за акцією протесту спостерігали Тиціан і Дзвінка.