— Тху-у-ут небезпечхно! Хочу вас попередити, шо-о-о… — зашамкотіла Плаїчиха, розминаючи щелепи.
Марена вихопила поторочу, пхнула її у стару мидницю і шпурнула у вікно. Мидниця голосно плюснула в Черемош.
— Перекажи іншим поторочам, щоб виміталися з розвалюх на моєму шляху! — крикнула Марена.
Плаїчиха, побачивши навколо себе воду, страшенно перелякалась і загребла руками до берега. Вона ледве дотягла до кам’янистої відмілини, поставила свій плавзасіб на голову й пішла непримітною стежинкою назустріч річковим водам. Їй було дуже лячно на відкритому місці, а з мидницею на голові почувалася безпечніше.
— Піду до Альбихи, р-р-р-розкажу про пор-р-р-руш-ш-ш-ш-шення поторохчевого кодехсу, — бурмотіла вона по дорозі.
Повернувшись до Едіка, Марена гарикнула:
— Досить жерти! Рушаймо далі! Твій фантастичний трофей чекати не буде!
Мисливець, мало не подавився бобами, шпурнув порожню бляшанку у куток і натягнув на себе амуніцію. За хвильку вони тюпали далі. Позаду чорною отарою бігли собацюри.
— Лети на Чивчин і подивись, де стара з дітьми. Як живі, то посунь на них земельку. Зрозумів? — мовила Марена до червоноокого пса. — Оповзні і наповзні…
— Підповзні і відповзні… — підхопив пес.
— Кості ламайте!
— Жити не дайте! Все зроблю гонорово! По-чортівськи й чортову маму не спозорю!
Собацюра швидко перемінився на скаменюшника, розпрямив кажанячі крила й чорною тінню шугнув на захід.
Розділ 6
Золотий топірець
Ноги ковзали. Дмитрик із Дзвінкою через крок сповзали вниз. Здавалося, сама земля під ногами зсувається. Скоро й тітка Василина гепнулася на заднє місце, здивовано роззираючись.
Жорсткі трави зашелестіли й цілим острівцем помандрували донизу, підкоряючись силі земного тяжіння.
— Зсув! — закричала тітка. — Тримайтесь за вільху!
Тітчиним словам вторив приглушений регіт із ялин.
Щойно діти й тітка Василина вчепилися за гілля, як стара дорога під ними шурхнула донизу. Утома після довгої дороги і нелегкі наплічники тягнули у прірву. Тоненькі гілки вислизали з долонь. Під ногами зіяла діра в декілька метрів завглибшки. Вільхові кущі, вивільнивши коріння з землі, обірвались і мандрівники під градом каміння загули донизу.
Долину Чорного Черемошу швидко заполонила глупа ніч. Такої нічної чорноти на рівнинах не буває. Ледь живий Едік зі своєю напарницею дійшли до Альбино.
— Я більше не можу! Я хочу спати, я хочу їсти! — нудив він світом.
— Ще трохи — і ти вполюєш Рожка! — зваблювала Марена.
— Як? — здивувався мисливець. — Мій слоновий карабін мокрий! Я не можу полювати без єгерів, без загонщиків з собаками, без парасольки від сонця, без тонізувальних напоїв! Таке полювання, на яке ми йдемо, нечуване для професіонала!
— Останні мисливці на цього звіра жили тисячу років тому! Твоя перемога ввійде в історію людства.
— О! Заради такого, я готовий страждати! — жертовно заявив Едік, із захватом глянувши на Марену.
Переступивши поріг старезної хатини, проминули сіни з грудою старого сміття і зупинились у кімнатці з однісіньким віконечком. Тут було доволі затишно: менше протягів і стеля не протікала.
— Жери свою консерву і лягай спати! Підйом о третій ранку!
— Зараз перша ночі! Я за дві години не висплюсь! — спробував заперечити Едік, але відразу затих під холодним і зневажливим Марениним поглядом, який, здавалось, ось-ось розріже навпіл. — Добре, добре! Дві години — це ж чудово!
Мисливець розстелив каремат, роззувся і заліз у спальник. Дотягнувшись до наплічника, дістав бляшанку з бобами й закинув їх до рота, відразу ковтнувши. Порожня бляшанка загриміла в куток, і Едік накрився з головою.
Марена також вляглася й відразу захропіла.
Зненацька підлога разом з Едуардом і Мареною провалилась і полетіла в погріб. Від удару мисливець зірвався на ноги, перечепився і впав. Навколо проламаних дошок завирувала затхла вода. Марена вискочила зі спальника, але не встигла нічого зробити, як слідом за підлогою стіни розсипались на труху й важкий шиферний дах завалився, накривши діру в підвал.
— Кр-р-р-расиво гепхнуло! — задоволено прошепотіла Альбиха Буркутці і Плаїчисі.
— І нхе шкода, рип-рип, своєї р-р-р-роз-хвалюхи? — співчутливо запитала Буркутка в Альбихи.