Коли він звівся на рівні ноги, видно було, що це кремезний і дужий чоловік, навіть глибока старість не мала над ним влади.
Дід запхав руку в монети й витягнув з-поміж них щось таке блискуче й дивовижне, що вся зала зайшлася жовтим сяйвом, наче хтось увімкнув сотню електричних ламп. Аж коли мандрівники прикрили очі руками, то зрозуміли, що дід тримав золотий топірець. Правда, він був схожий швидше на блискавку, ніж на метал.
— Нарешті хтось розбудив мене! — глухим голосом сказав дід і всміхнувся. — Та чого вирячились на мене, їй Богу, як на примару? — Він на хвильку задумався й прошепотів: — А шоб мене, я і є примара.
— Ви хто? Скарбник? — спромоглася на запитання тітка.
— Та! Я скарбник! Але не думайте, що я чортячої породи. Я людина… Був людиною сто літ тому, звали Іваном, Довбушів опришок. Тоді в нього був золотий топірець. Ним наш ватаг і прорубав цей хід. Зносили сюди багатства, забрані в панів і крамарів, які обдирали до нитки простий люд. Частину здобутого віддавали біднякам. Мене ж взяли завидки. Чесно скажу, задумав я продати Олексу й решту опришків жовнірам і заволодіти всім багатством. Та хлопці викрили мої плани. Тоді вирішили завалити вхід у цю комору, а мене або скарати на смерть, або лишити тут скарбником. За роки, що просидів під землею, уже сто разів збагнув, що це золото й діаманти не варті хвилинки на полонині, не коштують і одного ковтка гірського повітря, дешевші за один сонячний промінець!
Дзвінка бігом поскидала всі прикраси з себе назад у дзбанок.
— А топірець? Чому Довбуш залишив вам чарівний топірець? — запитав Дмитрик.
— Золотий топірець — то страшна зброя, якою можна підкорити багацько світу. Довбуш не хтів користатися ним, щоб не піддатись спокусі. Він пішов чесним шляхом, використовуючи свою силу, свій розум, не понадіявшись на чарівництво. Тому дідьків топірець на віки опинився під моєю охороною.
— А чому ви не скористались його силою і не вийшли звідси? — подала голос Дзвінка.
— Була в мене так мисль. Я навіть пробував то зробити. Але закляття тримає скарбника зі скарбами. Я гримав топірцем по скелі, по стінах мого льоху, але він у моїх руках не діяв. Довелося втишитись і заснути.
— І що ви з нами тепер зробите?
— У вас є вибір. Або топірець, або всі ці багатства. А мені вже час!
І дідо, облишивши топірець на скрині, перетворився на прозору постать. Легко, наче пара крізь решето, пройшов крізь скелю і зник зі скарбниці.
Тітка, Дзвінка й Дмитрик застигли, задерши голови.
— І що ми будемо робити? — порушила мовчанку тітка Василина. — Хто вибирає багатство, а хто топірець?
Схопивши чарівну зброю, всі троє бігом кинулися з комори. Біля першої щілини світло здалося яскравішим. Над землею світало.
— Я нарешті відчув, як хочу спати! — прошепотів Дмитрик і голосно позіхнув.
— Я теж! — і собі розпозіхалась Дзвінка.
— Давайте звідси вибиратись! — Тітка також позіхнула й простягнула хлопчику золотий топірець. Малий відступив. — Дмитрику, ти чого? Боїшся взяти легендарну зброю? Та ти скарбника не побоявся!
— Я не боюсь топірця, просто… — зам’явся малий. — Просто…
— Ну, що просто? — напосілася Дзвінка.
— Якщо я візьму топірець, то станеться щось лихе. Бо я… — він знову замовк. Тоді вивернув кишеню, і з неї на долівку випало кілька золотих дукатів. — Ну, просто я подумав, що якщо топірець візьмете ви, то я зможу прихопити трохи золота.
— І топірець, і золото ти б не проніс назовні, а міг би залишитись тут назавжди!
Дмитрик вхопив обіруч топірець, заніс його над головою — і підземний тунель засяяв золотим світлом. Крекнувши для певності, малий увігнав лезо топірця в щілину, крізь яку блимав світанок. Скеля пішла тріщинами навсібіч, щілина розійшлася, й у тунель полилося свіже повітря, наповнене смерековими й чорничними ароматами.
— Я ж перший раз ледь-ледь стукнув, а тепер як вдарю!
I Дмитрик щодуху ввігнав топірець у скелю. Троє мандрівників полізли тріщиною, впираючись ногами у стінки. Вибравшись назовні з нутрощів гори, вони покотилися по м’якій траві. За ними загуло, загриміло й щілина в скелі зникла під градом каменюк, що накотилися згори.
Попадавши без сил, мандрівники мовчки дивились у ранкове небо. На сході з-за темно-синіх хвиль Пнев’є сходило нове сонце й золотило верх стрімкої гори, що височіла над головами.
Розділ 7
Босорканя Залізноноса Інджі-Баба
Босорканя всілася на плаский камінь, єдиний в її ущелині, на який падало сонячне світло. Завмерши в теплих променях, почала згадувати прадавні роки.