Змалку росла відлюдьком, бо була перекривлена на лиці й кульгава. Всі з неї збиткувались, реготали. Навіть рідна мати, славетна відьма в своєму краю, змушувала її важко працювати й поводилася так, наче Інджі — не її дитина, а згодом продала в рабство. Та життя Інджі не змінилось: ті самі важка робота, штурхани, крики й знущання. Господар взяв дівчинку на корабель. Допливши до великої річки Данай, корабель пристав до міста, в якому згодом почалась війна. Усю команду разом із господарем стратили. Кульгаву рабиню відпустили. З пастухами вона прийшла до підніжжя цих гір і жила з вівцями на полонинах. Тут нарешті була свобода… і перше кохання. Перше й останнє. Вона думала, що молодий вівчар її любить і вони завжди будуть разом. Прийшла осінь, вівчар сказав, що його внизу чекає красуня-дружина, і як Інджі, отаке страшидло, могла подумати, що вони колись поберуться!
І пастухи, і вівці спустилися з гір. Інджі не спустилась. Замерзлу й закоцюблу кривеньку чужоземку за декілька днів підібрав місцевий мольфар. Через залізні кільця в носі, які дівчисько носило за традиціями свого далекого народу, той сивий чоловік назвав Інджі Залізноносою. Старий навчив багато чого: як розуміти трави й тварин, як передбачати погоду, як бачити людей наскрізь, як зазирати в майбутнє… Ні, майбутнє, звісно, вгадати не можливо, але його можна зрозуміти й скерувати в потрібному плині. Та мольфар якось пішов і не вернувся, його в лісі переміг арідник. Інджі лишилася сама. Скільки люду до неї приходило! Тому поворожити, тому дати приворотного зілля, тому трутки, тому відворотного зілля, тому помогти зурочити, тому яйце з голкою, тому трупної води. Прості селяни, цигани, дідичі, опришки, високе панство, бояри, шляхта, купці, навіть князі, міністри, королі й цісарі були. Мало хто просив добра для своїх ближніх. Її поради й чарівне зілля прославили стару всупереч власній волі.
За багато років сталася лише одна серйозна пригода. Босорканя втратила носа. Ні, їй ніхто носа не відірвав через цікавість, просто зустрілась зі скаженим ведмежим упирем. Звісно, вона швидко звела його зі світу, та він ще швидше встиг зімкнути свої зубища на її носі. Всі кликали Інджі Залізноносою босорканею, тож вона і вирішила стати саме такою. Трохи заліза з ножа різника, трохи овечої крові, трохи місячного світла, трохи трав’яного трунку. Сільський чорт-щезба металу не пожалкував, і ніс вийшов задовгий. Але нічого, хай буде. Вона вже звикла до нього, свого залізного тридіркового носа.
На новому місці кілька разів перетворювала браконьєрів на тих звірів, яких вони хотіли вбити. Це найкраща кара для них. Не любить вона людей!
Але був один сміливий чоловік з чистим серцем, великий опришок. Він переміг вогняного дідька з Чорної гори, якому навіть сама Інджі не могла дати ради. Опришка босорканя також не надто жаліла. Хоча він і захищав горян, ним часто керувала помста за образи, яких зазнав замолоду. Ватаг опришків прийшов до неї і приніс золотий топірець. Він тужив через свій пригноблений нарід, і туга його була більша за найвищу гору. А так жити не можна: не шукаючи щастя для себе, не знайдеш його і для інших. Опришок боявся, що туга змусить взяти до рук топірець, і тоді потечуть ріки крові. Інджі сказала позбутись топірця.
Босорканя не має жодного жалю до людей!
Грюкнувши замшілими дверима, Залізноноса зникла за кам’яною стіною.
Діти й тітка зупинилися над чорною ущелиною, в темній імлі якої клекотіла вода.
— Ви впевнені, що нам треба спускатися? — недовірливо запитав Дмитрик, косячись униз.
— Треба, але я піду сама.
— Чого сама? — насупилась Дзвінка. — Досі разом, а тут сама?
— Тому, що ходять чутки, ніби босоркані не проти з’їсти дитину на вечерю. Чи це правда, чи ні, не знаю, а перевіряти не хочу.
Звістка, що внизу живе потенційна дітоїдка, змусила школярів ступити крок від ущелини.
Тітка зникла за стрімким схилом, знаходячи ледь помітну стежинку там, де діти бачили лише урвисько.
Декілька хвилин проминуло в повній тиші. Врешті Дзвінка не витримала й тремтячим голосом прошепотіла:
— А якщо з тіткою щось сталося?
— Тоді я буду нас захищати! — Дмитрик стиснув спальник.
— Ти ще малий!
— Зате у мене є чарівний топірець! Ним я здолаю всіх! Переможу Марену і її посіпак! Мене назавжди запам’ятають ці гори! Я буду, як Довбуш! Ні, я стану ще славетнішим за нього! Дмитро Білонога — супер-парубок! А коли розберуся з місцевими проблемами, повернуся до Львова й помщусь усім, хто мене ображав! Дам перцю тому Карапуцькіну, щоб не вихвалявся, наб’ю Степана з другого класу, бо він постійно штурхає мене…