— Дмитрику, — перебила його Дзвінка, — віддай мені топірця!
— Що?! — малий запнувся на півслові й розгнівано втупився в Джмеленя. — Що ти таке кажеш?! Топірець мій! Я віддав за нього цілі скрині скарбів! Я його заслужив!
— Він не тільки твій! — заперечила дівчинка. — Я теж залишила в скарбниці коштовні прикраси! Він так само мій, як і твій!
— Ні, мій! Я скелю ним розрубав! Я його носив!
— Тепер моя черга!
— Не віддам! Топірець тільки мій!
Джмеленя шарпнула спальник з топірцем і втратила рівновагу. Каміння поїхало під її ногами — і дівчинка полетіла вниз.
— Дзвінко, я не хотів! Я… — Дмитрику на очі навернулися сльози. Він глянув у прірву, та нічого там не побачив.
Навіщо сюди прийшла? Василина сама не могла сказати. Навряд чи босорканя її послухає. Може, перетворить на якусь звірину чи деревце, а може, розлютує і розвіє попелом по горах? Але як дізнатися, якщо не зустрітися?
Голосно зареготавши, босорканя смикнула мотузку, й умить навколо тітки злетіли сірі нитки, обплутуючи з ніг до голови. Ще за мить вона висіла під хатнім дахом у павутинячому коконі.
Босорканя з цікавістю роздивлялася жінку.
— Перш ніж я перетворю тебе на багатоніжку чи дощову порхавку, скажи, чого ти приперла сюди. Ти знала, до кого йдеш!
— Знала! — погодилась Василина. — Мені так… е-е-е-е… не дуже зручно говорити. Але спробую. Справа в тому, що в наш край заявилась Марена. Вона хоче повернути на землю вогняного дідька з Чорної гори. Для цього вона вб’є Рожка. От я і прийшла запитати, на чиєму боці ти, Залізноноса Інджі-Бабо.
— Ану-ану! Марені потрібен Рожковий ріг, щоб зварити зілля й підняти дідька з-під землі. А тобі що до Рожка?
Босорканя опустила носа долі й наблизила свої жовті очиці до Василининих очей. Жінка декілька секунд вдивлялась у прірви золотої магми, що мінилася й затягувала в свої глибини чужу душу. Здавалося, в очицях Інджі тонеш, як у глибоких озерах, несешся в них, крізь всі сотні років, які та прожила. І воля твоя ламається, думки зникають з голови, перестаєш бути собою.
Василина сильно-сильно замружилася й почала згадувати, чого вона тут. Рожко, Марена, дідько, Чорний Черемош, загати, діти, рідне Шибене…
— Твоя біда й без дощу росте! — раптом моторошно зареготала Босорканя. — Вбивати не буду. Сама скоро помреш. Тебе роз’їсть твоя хвороба. Згризе, засушить, замучить. Така смерть куди страшніша, ніж те, що я можу заподіяти.
— Ну, я вмирати ще не збираюсь, — якомога бадьоріше й з притиском заявила тітка.
— Звісно, маєш останню надію. Рожко! Ти ж мольфарка і чудово знаєш: його ріг — то диволіки. І що тобі до Рожка? Ти про власне життя дбаєш!
Невідь як згори прилетів золотий топірець, стукнув босорканю по обличчю і відрубав кінчик носа. А за мить поміж тіткою і босорканею гепнулася долі Джмеленя.
— А ти справді Джмеленя! — всміхнулась тітка Василина. — Он як літаєш.
На відстані витягнутої руки біля дівчинки лежав золотий топірець і кінчик залізного носа, а за ним…
— Хто це? — Дзвінка перелякано витріщилася на скоцюрблену постать.
— Це і є босорканя Залізноноса Інджі-Баба. Звільни мене, поки вона не отямилась!
Дзвінка схопила топірець і заходилась обрубувати павутиння.
— Дзвенить! Ой як дзвенить! Мій ніс! Як у голові дзвенить! Ви відрубали мені носа! — загриміла босорканя, і голос її був схожий на ревіння гірського обвалу.
— Тільки кінчик, — поправила тітка Василина. — По-правді кажучи, ніс був задовгий.
— Ти ще й вирепенишся, мольфарко! Та я тебе на мідянку перетворю!
Дзвінка стала перед тіткою, піднявши топірця й войовниче закопиливши губи.
— A-а, ось чого ви такі смілі! Маєте дідькового топорика! Ваше щастя!
— А тепер ми можемо погуторити? — тітка вигнула спину, потягуючись, аж кісточки затріщали. — Повторю ще раз: я хочу захистити цього звіра. Тільки скажи, чи не станеш на бік злого духа з Навії.
— Після того, шо ви зі мною вичворили, могла б і стати! Не буду більше з вами балак вести! Забирайтеся з моєї ущелини, шуруйте з моїх очей! — Босорканя метнула очицями іскри, зайшла в хату й так грюкнула дверима, що зі схилу камінці покотились.
Щойно тітка з небіжкою зникли за туманними віхтями, двері в кам’яній стіні тихенько відчинились і звідти визирнула Інджі, втягнула повітря в три дірки свого носа й хмикнула.
— І запах подібний! А я його майже забула!
Вийшовши з оселі, стара-престара босорканя зажурено подивилась угору. Її жовті очиці стали вологими.