Троє велетенських вовків, з лапами, як людські руки і ноги, з мордами чи то вовчими, чи то людськими, кинулись на полісуна. Брик завиграшки струтив одного вовкулаку ногою на землю. Решта двоє зіштовхнулись одне з одним. На дерево вискочили чотири упирі, схожі на довготелесих людей, з бляклими очима й звірячими зубами, схопили полісуна й звалили у мох. Двох упирів Брик гримнув лобами, решту відкинув до дерев. За хвилину упирі, порвані, поскубані щодуху мчали донизу, а в них по п’ятах бігли вовкулаки.
Над смереками чорною хмаркою пронеслася тінь, спереду схожа на істоту з головою в каптурі й худющими руками, а позаду перетворювалася на темряву. З-під каптура світилися холодними зорями очі й визирали прямі довгі роги.
Лісовий народ став хапатися за очі. Збоку здавалося, що вони раптово посліпли. Довкола клаптями згущувалась темрява, прилипали тіні, застилаючи очі.
— Це морок! — закричав Брик. — Відступайте! Я спробую його…
Декілька тіней від сусідніх смерек переплелися перед його очима в суцільне покривало. І полісун незряче заводив поперед себе руками.
Недалеко від місця бою на гірському виступі стояли дві худорляві жінки в старих плахтах, на землі перед ними лежали два горщики, замотані полотном.
— Ну як, люб’язна відьмо Дидимоно, пустимо град на лісовиків?
— Пустимо, відьмо Жебетко. Наша висока кваліфікація вчених відьом дозволяє чаклувати на такому складному рівні.
— Отут я з вами згодна! Вчені відьми ліпші за вроджених. Вроджені відьмунці якісної шкоди не заподіють. Того з них і виходять всякі босоркані.
— Та ви праві! Відьма повинна шкодити людям, а помагають нехай мольфари і знахарі.
Відьми, скинувши покривала з горщиків, саме розтулили свої губаті ротиська. Аж невідь звідки ззаду на Дидимону налетів хлопчисько, а на Жебетку — дівчинка. Відьми беркицьнулись обличчям у ожинові зарості й голосно заверещали. Горщики покотились крутим схилом, налетіли на смерекові стовбури і смачно репнули.
З-поміж черепків виповзли дві сіро-блакитні жабери-градулії, поцятковані білими бородавками. Щойно вони відкрили свої пащеки, як звідти зафонтанували крижані кульки. Кілька секунд — і земля навколо побіліла.
— Дидимоно, хапай малих! — Відьми кинулись на Дзвінку й Дмитрика.
І враз на відьомських шиях зімкнулись сучкуваті Патичкові пальці. Обидві забаламкались у повітрі, махаючи волохатими ногами.
— Д-д-давайте перетворимо цього лісовика на… на… ялинку! — прохрипіла Жебетка, намагаючись розтиснути гілляві пальці на своїй шиї.
— Ні! На… на… на смереку! — прошипіла у відповідь Дидимона.
— Я вас, вражі душі, зараз на поганки перетворю! — крикнув Патичок і прицільно пожбурив відьом просто на градулій. Жабиська вибухнули — і Дидимона й Жебетка опинились по шию у крижинках.
Патичок задоволено крекнув і обернувся до дітей.
— Виділи, як я тих відьмульок покарав? Потім ніхто не скаже, що Патичок не брав участі в битві!
— Битві? — спроквола запитала Джмеленя.
— Натуральній битві! Гляньте вниз на поточину! Там зійшлися наші й Маренині!
Битва за Рожка! А ми з вами помогли — не дали відьмам наших градом побити!
Морок повелівав усіма лісовими тінями й засліпляв очі лісовикам, хухам і їхнім побратимам. Нявки, лісниці та інша чорнота наскакували, кусали, гамселили, рвали на клоччя.
З-за дерев з’явився чугайстр. Його білі вуса й чуприна пливли між смерекового гілля, наче заблукала хмаринка. Довга молочно-біла сорочка сягала колін. Молоді яворові стовбурці, скручені в плетінку, були йому за пояс.
Морок полетів на чугайстра, та… сутінки заплутались у пишних вусах і бороді. Чемірник сягнув рукою найближчої нявки і пожбурив її поперед себе. Морок тільки і встиг що йокнути, коли нявка врізалася в нього, притиснувши чорні крила йому до спини. За мить обоє гепнулися у смерекові лапи. Чугайстр наступив на морока велетенською ногою й заревів на повен голос:
— Чемірника рухаєш? Зле то! Дуже зле! Чемірник теперячи розлостився й тебе не пусти!
Тіньові закляття перестали діяти, чорнота відліпилася від очей Рожкових захисників, і ті знову перейшли в наступ.
Мисливець, побачивши шерстистого носорога, здерев’янів намертво, забув дихати.
— Підпусти Рожка ближче! — прошепотіла Марена, пожираючи очима заповітну жертву.
Рожко повільно відступав від літньої жінки, що занесла у нього над головою золотий топірець. Марена так люто скреготнула зубами — аж іскри з рота посипались. Мольфарка, жива живісінька, гналася за дивовижним звіром!