— Що робити? Рожко загинув! — заплакав Дмитрик. — Усі бачили, як тітка вбила його!
— Все так і мало бути! — радів Патичок. — Ви надто малі, щоб розуміти.
— Прикуси свого дерев’яного язика! — розгнівався Дмитрик. — А то ще раз обсмалю!
— Соковиті, р-р-р, маленькі, р-р-р, діти! — загарчав хтось у дітей за спинами. Вони обернулись і обімліли: просто перед ними стояли, похитуючись на лапах, троє вовкулак. З їхніх обдряпаних пащек скрапувала густа слина.
— Догори! Я їх затримаю! — вигукнув Патичок.
Він закинув дітей на похилений стовбур і зразу ж заїхав ногою в писка найближчому вовкулаці. Той зі скавулінням відлетів на декілька метрів.
Інший вовкулака стрибнув лісовику на спину й вчепився довжелезними зубами в його шию. Лісовики — народ не з м’якеньких, тож укуси лише подряпали Патичка.
Третій вовкулака подерся за дітьми вгору по стовбурі. Дмитрик і Дзвінка від страху швидко добрались до верхніх гілок. Чим вище, тим тоншою ставала смерека, тим важче було по ній лізти. Втікачі зависли на вершечку, вовкулака облизнувся і приготувався до стрибка.
У повітрі зависла величезна дерев’яний чан-путера, з якого визирали голови тітки Василини й Інджі-Баби.
Ні Дмитрик, ні Дзвінка, ні вовкулака не встигли збагнути, що коїться, як тонкі руки закинули дітей у путеру, Інджі штрикнула вовкулаку костуром — і кровопивець зірвався зі стовбура.
— Унизу Патичок! — вигукнула Дзвінка.
Босорканя спустила путеру, схопила дерев’яну руку і спрямувала путеру в небо. Внизу замиготіли смереки, ліси, потоки й гори, збоку на вітрі теліпався Патичок.
Лише тепер, зіщулившись між ненависною тіткою і страшнючою босорканею, діти помітили, що настала ніч і застелила небо чорною плахтою. За дерев’яними стінками шумів вітер. Волосся в босоркані розвівалось, залізний ніс дзвенів — путеря летіла напрочуд швидко.
Між чорнотою гір, наче срібна пряжа, звивався Черемош. У видолинках до води посходилися села-світлячки. З висоти здавалося, що небесні зорі спустилися в заниззя між горами, стеклися туди по стрімких схилах, переплелись павутинками доріг і так завмерли.
Очі стулялись від недоспаних ночей. Дзвінка й Дмитрик відчули, як босорканині й мольфарчині руки забирають їх із путери, як приймають до себе пухнасті ліжники, а тоді все це захилив ширмою любий пан сон.
Розділ 10
Вухатий Камінь
Наступного вечора Дзвінка і Дмитрик сиділи за дерев’яним столом біля гостроверхої альтанки, на березі озера Марічейка. Навколо було тихо-тихо. Лише хвильки на озері ледь чутно терлись до осоки й зникали у сплавині, наче гулькаючи під неї й пливучи далі земними глибинами.
Підійшла тітка Василина і примостилася на краю лавки. Її зустріли два важкі ворожі погляди.
— Але чому ви вбили Рожка? Чому віддали ріг і топірець? — обурився Дмитрик.
— Думаю, час пояснити мій вчинок, — сказала тітка й сіла на лаву біля столу. Розумієш, насправді все не так. І Рожка я не вбивала. Поки не можу розказати все, щоб не ризикувати вашим життям.
— Не факт, що ми знову повіримо у ваші байки, — з притиском вимовив Дмитрик.
— Я це передбачила! Тому прийшла не сама. — Тітка поклала на стіл хуху Крапульку.
— Пам’ятаєте, що хуські письмена цінують за те, що вони не місять і крапельки брехні? — запитала тітка.
— І що з того? Ми ж не вміємо читати по-хуськи… по-хухаському, — Дмитрик запнувся, намагаючись правильно вимовити невідоме слово.
— Їхніми каляками-маляками, — додала Дзвінка.
— Вмієте! Усі діти читають каляки-маляки, а дуже маленькі ще й пишуть ними! А, щоб заспокоїтись, попийте чебрецевого чаю. — I поставила на стіл два горняти. — Хухи пишуть не буквами, а уявою.
— Тобто в хух нема абетки, нема правил правопису? — здивувалася Дзвінка.
— Тільки уява, яка перетворює те, що вони пишуть, на символи. Це ніби ієрогліфи. Дзвінко, продиктуй хусі щось, — попросила тітка.
— А що саме?
— Наприклад, що ти ніколи в житті не списувала в школі!
— Я ніколи в житті не списувала на контрольних, — проказала Дзвінка.
Хуха висолопила малесенького язичка й зосереджено затерла камінчиком по трісочці. Терла так швидко, що з деревинки пішов дим. Спочатку каляки-маляки були схожі на сліди деревних личинок, які часто можна знайти під корою, а тоді вони стали зливатися в картинки, наче мультик. Ось перший знак став схожий на дівчинку, вона сидить за партою й пише контрольну. Хоч жодних слів Дзвінка не бачила, але їй стало ясно, як божий день, що цей напис означає: «Дзвінка ніколи не списувала на контрольних». І ця дівчинка могла бути тільки нею.