— За ним ніхто не живе! Дикі Карпати аж до Румунії! У минулі роки повені позмивали мости, от людям довелось виселитися з дальніх хуторів. Хто хоче жити без дороги? Хіба відьми на мітлах!
Проїхавши прикордонний пропускний пункт, де перевірили документи, авто нарешті зупинилось біля маленької дерев’яної хатки. До воріт уже бігла тітка Василина, махаючи руками.
— Ади як бігає! Казали, що хвора! — засміялась її сестра, виходячи з машини й потягуючись.
— Йой, приїхали мої солодесенькі, а я вже хожу, визираю! Йо! Помучились? Ходіть до хати! Там голубці, бануш, вурда з афиною і шупеня!
— З того всього я знаю тільки голубці! — прошепотів Дмитрик, вилазячи з-під пластикового бутля.
— Ходіть, ходіть, — припрошувала тітка. — Повітрячком подихайте, а то де у ваших мурах подихати? У місті хати на хатах стоять.
Гірське повітря швидко зняло втому після довгої дороги. Здавалося, що вдихнув на повні груди тільки тут. У повітрі пахло хвоєю й гірськими травами, особливо чебрецем. Нижче від хати бурхливо стесував камінчики Чорний Черемош, гуркочучи на перекатах. Зараз, у час надвечір’я, поміж навколишніх сіножатей і галявин-зарінок він видавався чорним.
Подвір’я тітки Василини розляглося на горбику під лісом. Звідси видно все село. З тітчиної галерейки воно схоже на складені ківшиком долоні, в які хтось понаставляв десятки хаточок.
Джмеленя зайшла в дровітню. Останні промінчики західного сонця пробивались крізь щілини в дощатих стінах. І в цьому світлі все видавалося таємничим і фантастичним. Драбинки, ширші знизу, вужчі зверху, ряд лопат, сапок і коротесеньких кіс, тіні яких чудернацьким букетом падають на стіну, кострубата дров’яна кладка. Під стріхою сохнуть пуки трав, розливаючи запаморочливі пахощі. Щось шкрябало у кутку, попискувало під дровами, цвіркало під стріхою, за спиною коники-стрибунці організували оркестр. З лісу долинуло совине пугикання, на яке з буди глухо відгукнувся пес Шибеник.
Раптом дровиняка піднеслась угору і попливла вздовж стіни. Дзвінка помітила постать, схожу на чоловічка з кудлатою бородою і розпатланим волоссям. Ця постать і несла дровиняку! А може, це кіт, тільки великий і волохатий? Він тихесенько бурмотів щось собі під ніс. Під Дзвінчиною ногою рипнула дошка. Загадкова постать вмить щезла, а дровиняка гепнулась на долівку. Сонячні промінчики востаннє пробігли шопою і зникли.
— Знайшла дрова? — промовила тітка Василина, нечутно підійшовши до внучки.
— Так. Але тут хтось є. Може, кіт?
— Може, й кіт. А може, й не кіт, — таємниче відповіла тітка.
Діти з тіткою наносили дрів до хати й всілися за стіл. Вечеря була надзвичайною! Банушем виявилась кукурудзяна каша зі шкварками, тертим сиром і густою домашньою сметаною, шупенею — рагу з ріпи (картоплі по-тутешньому) й квасолі. А ще були домашні шинки, ковбаси, сало, сальцесон, котлетки, салат. Вареники з афинами, тобто з чорницею, були перед десертом, а на сам десерт — солодкавий сир вурда з запашним гірським медом, а запивали всі ці смаколики гуслянкою з молока й карпатським трав’яним чаєм. Якось усе помістилось у животі водночас.
Повкладавшись у ліжка, діти бачили у вікнах безліч мерехтливих зірок. У місті вони були бляклі, невиразні, наче їх давно не протирали, а тут, у карпатських глибинах, зірок у сотні разів більше, чистіших і яскравіших, а небо просто глибочезне!
Тихе гуркотання Черемоша швидко навіяло солодкий сон. Дзвінці наснилося, як кіт складає дрова й співає коломийки, а Дмитрику — що він вівчарик і жене отару плаєм у високі-високі гори.
Розділ 2
Шепітливий лист
— Пані Лесю, ви хочете сказати, що це Дмитрик узяв купу вовни й шпиці? Він збирається тут в’язати?
— Гєнику, не сварись! — це вже мамин голос.
— А ти, Іванко? Твоєї контрабанди кілограм на двадцять! Фен, праска і ще купа всього!
— Та випадково поклала до того наплічника! — викручувалась мама.
— То мені за малюсінький спінінг має бути соромно, а вам? Та вам не в село їздити з такими здібностями, а контрабанду возити!
— Іванко, а може, він має рацію? — оживилась бабця.
— Нарешті визнали, що це нечесно з вашого боку! — зрадів пан Гєник.
Але теща відразу його розчарувала:
— Я про контрабанду!
Смачно поснідали запашним густим борщем, молоком з домашнім хлібом і бутсом (то твердий сир, подібний на бринзу). Попиваючи молоко, бабусі засперечалися про плани на день.
— Та хай Гєник дрова рубає й сіно перевертає, а ми з Іванкою на город підемо! Ріпу сапати!