Ні Дзвінка, ні Дмитрик не бачили жодного сну. Так буває від перевтоми. Коли зранку зазирнули в сусідню кімнату, то побачили, що Дзвінчині мама, тато й бабця солодко похропують на старих бамбетлях.
А чи спить тітка Василина? Зазирнули в кухню — її лавиця акуратно застелена ліжником. Знадвору долетіло голосне куряче сокотання.
Вибігши в галерейку, діти побачили тітку, яка вже з головою поринула у домашні клопоти.
— Доброго ранку! — в один голос привітались малі.
— Ну, ви й спали! Тут Шибеник із когутом побився, було стільки галасу, а ви й не чули.
— А ви хоч спали? — поцікавилась Дзвінка, обнімаючи тітку.
— Спала. Але я найкраще відпочиваю, коли щось роблю, — І, глянувши у бік лісу, таємниче зашепотіла: — До вас прийшов дехто.
Діти навперегін побігли стежечкою до лісу. Ще здалеку Дзвінка й Дмитрик упізнали могутню спину Сумнівів не було! Він прийшов, щоб попрощатися! Він їх не забув!
Рожко виткнув з малинових пагонів свою рогоносну голову й весело хрюкнув. Носороги хрюкають!
— Рожко-о-о! — діти кинулись обнімати волохату голову, гладити блискучий ріг, чесати за вушками. Рожко прикляк на одне коліно, запрошуючи малих покататися.
З-за кущів вийшов лісовик Патичок і, закопиливши губу, повідомив:
— Тепер я пасу Рожка! Бо я вже великий!
Дві години діти каталися, хлюпались у струмку, чесали звірові черевце, годували чорницею, лисичками й сироїжками, кульбабками, кисличкою й молодими лісовими горіхами. Вони й не зчулись, як минув час.
Аж тут Патичок глянув кудись між стовбури й сповістив:
— Пора прощатися!
Обійнявши наостанок носорога, діти відійшли. Їм дуже не хотілося покидати цього найрідкіснішого в світі звіра і тепер уже свого друга.
Під час прощальної вечері тітка та діти розповіли татові Гєнику, мамі та бабці Лесі про свої пригоди, звісно ж оминаючи найнебезпечніші та найгостріші моменти. Дорослі з захватом вислухали історію, уточнюючи колоритні імена її учасників та назви місцин, де це відбувалося, але сприйняли розповідь за багату дитячу, що розгулялася у мандрівників під час подорожі горами.
Пан Гєник вдесяте перекладав з місця на місце бутлі з голодною водою, мішки з ріпою, зелениною і городиною, банки з сушеними і маринованими грибами та медом, відерка з цукрованими чорницею, брусницею, лохиною, малиною, суницею, ожиною і марічейською журавлиною, бочівочку-бербеничку з соленими груздями, десять літрів молока (за словами бабці Лесі, конче необхідно взяти, бо поки доїдемо, діткам буде свіжий сир), пакунки з вурдою, бринзою, бутсом і маслом, торбинки сушених трав і ягід, копчене сало, домашню ковбасу і вудженину, два ліжники (тітка сама їх робила!), в’ялену рибу, домашні яйця (гуцульські яйця — то вам не львівські!), настоянки з тирличу, золотого кореню й болотного калгану, дерев’яні ложки, переверталки, дощечки для нарізання (їх тут роблять майстерно), пояси й шкарпетки з овечої вовни, банячки зі свіжим банушем, свіжий житній хліб і ще цілу купу всіляких дивовижних речей, які навіть важко перелічити. Пан Гєник опинився перед важким завданням: як вмістити все це у своє авто.
Бабця Леся переймалась зовсім іншим:
— Йой-йой, Василинко, що ж ми тобі зі Львова дамо? У нас стільки всього не росте!
На що її сестра резонно відповіла:
— Та хоч мені трохи хату розгрузили, бо не мала, де то скиртувати!
— Та як ми віддячимо?! — вторила пані Леся.
— Віддячите? — здивувалась тітка Василина: — Та ви мені городи обсікли, грядки попололи, дров нарубали до весни. То ще хто кому дячити має!
За тиждень після повернення до Львова прийшов лист від тітки Василини, з якого, правда, дорослі майже нічого не второпали.
«Слава Ісу, дорога родино!
Коли приїдете знов? Мо’ на Різдво? А мо’ скорше, на Миколая? Маю дарунків. Наготувала. За Рожка можете потішитись! Хухи з Кавказу передали каляки-маляки, що в тамтешніх горах живе дівчинка для нього. До нас її веде сам мамбері. І то ще не всьо! Ламассу з Лапландії надіслали листа, що в них також живе єдиноріг.
Тих паскудних бетонів на Черемоші вже нема. Водяники їх поточили, а люди розібрали. Розмите вориння зрихтували. Ну, і про здоровлє — приїду до Львова вже не хвора. Інджі-баба помогла: привезла ми якоїсь настоянки. Я то попила — і вже ніц не болить. Тепер пробую розшифрувати рецепту лікарства. Мо’ й сама зможу людей лікувати від тої біди. А ще про Едіка. Після тих авантюр хлоп навернув сі на добру дорогу! Сіно готує оленям і козам, малька головатиці завіз. Єдним словом — зовсім інша людина. Аби так пан Біг усіх дурнів навернув. А от про того київського інженера ніц не чути, тільки бачили, як він тікав. А як ви там у тому Львові? Не бідуєте? Пишіть, не забувайте.