— Нє! Ви приперли з такої далі, щоб спину смажити на городі? Хай молоді йдуть на Марічейку, поки гойна погода. А я сє лишу на господарці.
Вирішили йти на озеро. Та ще й яке — гірське! Адже хлюпотить воно просто посеред гори!
— А чого Марічейка так називається? — запитала Джмеленя.
Дмитрик нашорошив вуха.
— То давня історія чи борше легенда. Було колись то озеро глибочезне й прозоре. Якось дочка місцевого ґазди пішла збирати афини на його береги. Її звали Марічкою. Біля озера дівчина стрінула бідного чабанця. Вони покохали одне одного. З того часу Марічка постійно ходила туди зустрічатися з коханим. А її тато про чабанця і чути не хотів. Жадав віддати дочку за багатого старого пана з Жаб’є. Тоді дівчина пішла до озера і втопилась! З того часу воно замулилось, заросло осоками, а береги стали болотом.
— І назвали його Марічейкою, — закінчив Дмитрик. — Бідолаха!
— Чого бідолаха?! У цій історії всі глупі! — заворкотіла бабця Леся. — Що тато не мудрий, бо хотів своїй дочці багатства, а не хотів щастя, що Марічка з чабанцем, бо не втекли кудись світ за очі.
Узявши канапки, компот із ревеню-румбарбару й дощовики, Дзвінка з батьками й Дмитриком рушили західною дорогою, що втікала від села на зустріч річці Шибенці.
Погода була гарною, йшлося добре. За кілометр-другий нагнали шибенських корівок, які походжали берегами, скубучи травичку і з цікавістю позирали на перехожих. Ті корови були дуже мудрими й самостійними, бо самі йшли пастися й самі поверталися додому.
Під чорною скелею стояла висока худа пані. Мала вона сухезного гачкуватого носа, рубець через праву щоку, декілька обвислих бородавок, кущисті брови, бліді вуста й пронизливі вицвілі очі. З-під коркового шолома вибивались нечесані віхті темного волосся, з безрукавки з безліччю кишеньок стирчали кістляві руки, а з шортів — жилаві волохаті ноги, вбрані в мокасини зі зміїної шкіри. Жінка довго вдивлялась у темну розщелину в скелі, тоді уважно обвела поглядом смереки довкола і врешті витягнула золотаву шовкову торбинку й витрясла з неї жовтявий порошок.
— Кості мишей, хворих гикавкою, хвостик щура з більмом на оці, ратиця кози, що вдарила трьох жінок, пилок беладони, зібраний у повен місяць, русалчина волосинка і босорканін зуб!
Вона вдарила нігтем до нігтя — і порошок запалав на долоні. Жаристе порохно здмухнула в розщелину. Темрява між скелями замінилася фіолетовими спалахами, червоними зірочками й назовні бухнув чорний дим, засмерділо у стократ гірше, ніж від паленої вовни.
Скеля дрібно затремтіла й натужно загула. В чорній розщелині заворушилася ще чорніша тінь. Вона мала двоє очей, палючих, наче підземна лава.
— Апчхи! — долинув деренчливий голос, схожий на тріскотіння дрів кострищі. — А моцне то! Шо ти до порошку насипала?
— Певно, босорканя була стара! — відповіла пані, ані на мить не злякавшись вогняних очей і страшного голосу.
— Файна трутка! Давно такого не дихав, смачно! — Тінь у розщелині ще раз затяглася димом. — Ти перевірила, нікого навкруг нема? Нечисті, людей чи нежиті?
— Нема! Скоро говори. Порошку на довго не стане.
— Знайди золотий топірець, Рожковий ріг і приведи жертву! Вона має бути черствою серцем, а її душа жадібністю і заздрістю поїдена. Зроби так, щоб річки потекли навспак, і тоді…
— Раз, раз! Раз, раз! От халепа! Сеанс закінчився!
Очі в розщелині згасли. Скелі ще раз затремтіли, і все стихло.
Проминуло декілька хвилин. Над потічком-болотечком, що ховався поміж папороттю, з’явилась мошва. Жодна пташка не стрибала гіллям, жодна мишка чи жаба не ворушили опале листя, лише темні смереки чатували таємну розщелину в чорних скелях. І так тут було завжди. Звірі й птаство з давніх-давен оминали недобре місце. Люди називали його Чорним Каменем і заказували сюди ходити.
Діти бавились у хованки, Дмитрик знайшов Дзвінку під копичкою, за пічкою й під путерею, а Дзвінка знайшла Дмитрика у гарбузинні й за собачою будою (його здав пес Шибеник). Знову випала Дмитрикова черга ховатись, і він вирішив віднайти якусь суперкласну схованку! Хай Джмеленя шукає, аж поки не здасться!
Він виліз драбиною на дах прибудови, в яку складали сіно. Звідси добре видно, як унизу Дзвінка нишпорить по всьому подвір’ю, як її тато намагається влучити у криву дровиняку, як вишневе сонце повільно занурюється у смерекове море. А он у вишневому гіллі видно тітку. Тітка Василина визирає крізь дровітчане вікно, тримаючи в руках осоковий листок. Біля неї, ледь виступаючи над підвіконням, видніється капелюшок з барвистою стрічкою і півнячою пір’їною.