— Дументію, Марічка передала шепітливого листа, зараз дізнаємося новини. Головне — спіймати буковий вітерець! — сказала тітка, звертаючись до капелюшка. Раптом Дмитрикову ногу спіймали холодні пальці, він перелякано озирнувся й побачив, що це Дзвінка. Вона все-таки знайшла свого друга, запекала його й саме роззявила рота, щоб щось сказати. Але Дмитрик дав знак помовчати й показав на вікно дровітні. Золотий осоковий листок шепотів. Вітерець доносив до дитячих вух уривки:
— Його викликали… вона з ним говорила… будуть жертви… надто близько до Рожка… хухи бояться…
Тут промінець зник, вітер ущух, а осоковий листок спалахнув і зник. Капелюшок і тітка відійшли від вікна.
Діти перезирнулись. Відпочинок на краю географії набував нового змісту! В Шибеному запахло справжньою таємницею!
Розділ 3
Легенда про Довбуша і дідька з Чорної гори
— То ми їдемо на курорт? — перепитав Дмитрик, скептично оглядаючи ями на дорозі.
— Колишній курорт, — підправила тітка Василина. — Колись туди щодня їздили паротяги з Відня. Тут відпочивали Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський та багато інших визначних людей з цілої Європи! А потім усе розбомбили в Першу Світову війну.
Невдовзі тітка показала на криничку, навколо якої ґрунт мав іржаво-червоний колір:
— Ось знаменита буркутська вода!
Через декілька хвилин усі зрозуміли, чому буркутську воду називають голодною. Від неї справді з’являється неабиякий апетит! А може, справа ще й у місцевому повітрі, настояному на запахах хвої, й хлюпотінні чистої гірської річки?
На багатті зварили юшку й засмажили місцеві сироїжки зі сметаною. Який то був знаменитий обід!
Потім тітка Василина провела всіх до Лесиної кринички, що була в лісі за кілометр від дороги. Поки родичі відпочивали, тітка пішла збирати трави, а дітлахи, пообіцявши далеко не ходити, пішли досліджувати ліс навколо й назбирати ще грибів.
Збираючи сироїжки, білі й грузді (а може, й інші гриби), дітлахи майже випадково вийшли до галявинки над потічком і затаїли подих. Завалені порепані смерекові стовбури здавалися порослими кудлатим сірим мохом. Але це був не мох, а сотні кудлатих створінь, схожих на мишей, що повсідалися на задні лапки. Але й для мишей вони були завеликі, а їхні пласкі лисі мордульки скидалися на мавпячі личка. Та й які миші на своїх зборах сидять на задніх лапках? А найдивнішне те, що посеред цього сіро-волохатого збіговиська стояла тітка Василина з пістрявим жмутиком у руках, встромлюючи по рослинці в порепини гіляки, що підносилась високо над галявиною.
— Буковий листочок для лісовика, смерекова гілочка для чугайстрів, подорожник для потороч, біловус для полонинкарів, червона бузина для блудів, звіробій для полісунів, рдесник для водяників, а ситник для водяних нявок, — бурмотіла тітка собі під носа. — Хухи, як ви гадаєте, нявкам листа надсилати?
Волохаті створіння защебетали у відповідь, захвилювались, замахали лапками.
— Добре, нявкам знати не треба. Непевні вони! — кивнула тітка Василина, випроставшись перед гіллякою. Хоча тітка й мала поважний вік, років за сімдесят, але стояла на смерековому стовбурі, наче вправна еквілібристка. І лише зараз діти помітили, що стовбури на галявині наче зумисне вкладено у дивну фігуру, схожу на білу сваргу — знак сонця.
Тітка Василина скинула руки вгору, достоту як шамани у фільмах, і швидко зашепотіла. З гори струмком униз прилетів вітер. Такого дивного вітру діти ще не бачили: прилетів з одного боку, а розлетівся навсібіч. Він підхоплював на своїх невидимих крилах тітчині слова, проносив їх крізь тріпотливе гілля й ніс далі в ліси, долини й вершини. З усього того Дзвінка і Дмитрик розібрали лише одне слово — «Рожко».
— Марійчине попередження донесеться до всіх, — задоволено промовила тітка й рушила по стовбуру вниз. — І давно ви тут сидите? — розгнівано вигукнула вона, відхиляючи гілки крушини над головами дітей. — Чого мовчите, грибочками прикидаєтесь?
— Та трохи сидимо, — ніяково відповіла Дзвінка.
— І що уздріли? Як стара хвора дурепа говорить з мишами й листочками? — Гнів на тітчиному обличчі змінився усмішкою: — Вам однаково не повірять, а мені не здивуються.
Біля Чорного Каменя на лісоломі стояла Марена. З обгорілих смерек стирчали покручені чорні гілки, завиті чорним павутинням, наче руки в останньому благанні. Перед нею горіло невелике багаття. У ньому палахкотіли страшні дрова — кістки! Дим тонкими віхтями піднімався у Маренині долоні й сплітався в чорну кулю.