— Давай! — відразу погодилася дівчинка, хоч переглядала цей гербарій разів п’ятдесят. — Ти наймолодший ботанік, якого я знаю!
— Звісно! При цьому наголошую, що «ботанік» я сприймаю як «науковець, що вивчає рослини», а не якісь інші дурні варіанти. Тільки так. Ходи, я недавно знайшов полин звичайний.
Діти всілися на диван у залі й розгорнули перший аркуш гербарного альбому. Дмитрик завжди цікавився природою, мав удома акваріум, збирав гербарій і мінералогічну колекцію, а ще марки, монети, значки й іншу цікаву всячину. Як кожен поважний колекціонер, він любив вихвалятися новими надходженнями.
Подивившись сторінки з кленовими листочками, гілочкою акації й полином, Джмеленя вирішила акуратно завести мову про злиднів.
— Дмитрику, а ти в курсі, що є такий злидень Вереда?
— Досить мені про якісь злидні розповідати! Я тут тобі цінний гербарій приніс, а ти мені про міфиків торочиш. Якщо так, то я можу й піти! — хлопчик зібрався образитись, але не встиг. Він протер окуляри хусточкою й почав уважно розглядати підвіконня. — Тобі лемура купили? — здивовано протягнув він.
Дзвінка, не зрозумівши запитання, й собі глянула в бік вікна й обімліла. На підвіконні поміж бабусиних обгризених сенполій у клубочок згорнулось щось маленьке й страшенно волохате. Ось із хутра вистромилася голова на довгій шиї. Лисе обличчя з великими напівпрозорими вухами було доволі схоже на людське чи, може, лемуряче. Істота солодко потягнулась і зістрибнула на підлогу.
— Та-а-ак, я, Дмитрику, твій злидень Вереда, лемур-вередур! Хи-хи! Краще будь слухняним і не заважай нам! — І злидень показав разки гостреньких зубів.
— Нам? — перелякано перепитала Дзвінка, озираючись по кімнаті. Її погляд натрапив на гігантську багатоніжку, що вийшла з-за прочинених дверей і зупинилась перед диваном.
— Нам-нам! — підтвердила Нужда. — Я привела всіх. Зараз ти підеш і звільниш Недолю з горщика. Тоді ми остаточно покінчимо з мешканцями цього будинку.
Слідом за Нуждою з дверей вийшов гурт дивовижних і моторошних істот. Таких діти не бачили в жодних фільмах чи книжках. Першим стояло створіння з квартири Назаруків, схоже чи то на гномика, чи то на шугайстра. У нього були великі розчервонілі очі, мокрий ніс, і вся шкіра рясніла нездоровими плямками й прищиками. Нужда показала на нього й артистично промовила:
— А тепер дозволь познайомити тебе з моїми напарниками. Прошу любити й цілувати: злидень Хороба!
Біля Хороби стояло щось схоже на маленьку волохату мавпочку з довгим рожевим волоссям, густо нафарбованими губами, між якими визирали криві ікла, з товсто замащеними тушшю віями й вищипаною у лінію правою бровою (ліва розрослася на півчола). На тоненьких ручках і ніжках істотки висіли дешеві персні, на одному вусі баламкався рожевий кліпс, а весь тулуб разом із шиєю був замотаний у боа з рожевого пір’я, яке інколи носила пані Забродська.
— Злидень Примха! — мовила Нужда.
Злидень Ліньки виявився товстим круглим створінням, черевце якого сягало колін, а трійне підборіддя звисало аж на груди. Його масивна голова сходилася вгору гострим кілем. Нещастя було схоже на величезного павука з людськими очима, лисою маківкою і довжелезною бородою. Усі його лапи закінчувались скарлюченими пальцями.
У Біді Дзвінка відразу ж впізнала те створіння, яке вгледіла колись на Марениних полицях. Тепер було зрозумілим, чому відразу не вірилось, що справді його бачила. Хто б повірив, що існує така потворка! Одноока, волохата, з довгими руками, які закінчувалися не пальцями, а справжніми клешнями.
Серед інших потворок своїми розмірами виділявся велетень-слимак Горе. Він був заледве меншим від Дмитрика. Банькаті очі сиділи над гачкуватим носом, схожим на Маренин, під ним відкривався кривий беззубий рот. Спину слимака-Горя вінчали шкіряні вирости, наче гребні динозаврів. Довгий хвіст, якого у слимаків ніколи не буває, закінчувався трьома червоними голками. Та найдивнішим у цьому створінні були тоненькі руки й ноги, які витикалися просто з тулуба. Ними Горе перебирало, сунучись по кімнаті.
Лихо скидалось на великого равлика, тільки от з устя черепашки визирав не молюск, а голова на довгій шиї з білим волоссям та жмут чи то волосся, чи то щупалець. Кволість схожа на в’ялену рибу: крізь шкіру просвічував хребет, ребра, але замість плавників по боках тіла висіли тоненькі ручки й ніжки. Хвоста також не було. Саме тіло було таке ж пласке, як і риб’яче. Голова сиділа на тоненькій шиї. Вона ледве трималась на тонких ніжках. Пиятикою виявився малесенький зелений чоловічок із синіми мішками під очима, з величезним червоним носищем і з пухнастим білячим хвостиком за спиною.