Дзвінка вистрибнула з кухні й відразу ж заскочила в кімнату, щоб сушені змійки не встигли її вкусити. Від переляку серце калатало, наче церковні дзвони на Великдень. Лячно було й через величезну відповідальність, яка лягла на її плечики. Головне — виконати свою місію, бо від неї зараз залежить успіх боротьби проти злиднів мешканців усього будинку, а може, не тільки будинку, а й цілої вулиці. Та що там вулиці — цілого міста!
Кімната, єдина у Марениній квартирі, слугувала господині і спальнею, і вітальнею водночас (звісно, якщо їй було кого вітати в себе вдома). На правій стіні освітлене сонцем вікно з важкими оксамитовими шторами. Навпроти дверей стояло дерев’яне ліжко з вирізаним змієм в узголів’ї — Маренине ложе. Навпроти вікна висіли ряди полиць, які раніше Джмеленя бачила з вулиці. Тільки тепер на них майже нічого не було, крім маленького сірого горщика. На його випуклому боці дрібними буквами було написано «Заздрість». На горловині насічена різьба, отже кришечка закручується на цей горщик, щоб надійно полонити останнього злидня. Тільки от де ця кришечка і де ж цей злидень?
Навколо Дзвінки знову пролетіла жирна муха, огидно дзижчачи на вухо. Дівчинка відмахнулася й подумала, що Маренине ліжко також дуже старовинне й дуже дороге. Ну чому в цієї старої відьми такі дорогі антикварні речі, цілі статки?! Заздрісно!
Джмеленя підійшла до ліжка, відкинула важке покривало, гаптоване деревами, скелями й міфічними чудовиськами. Стала на коліна й пригнулася додолу. Що може бути під ліжком злої чаклунки? Знову змії й жаби? Чи щось жахливіше від них?
Зібравшись із духом, дівчина зазирнула під ліжко. Її погляд заметався по сутінках між ніжками у формі пташиних лап. Нічого! Порожньо! Лише пилюка й дерев’яний покручений хвіст, прироблений навпроти узголів’я. Ліжко зроблено на подобу змія.
Звівшись на коліна, Дзвінка поклала лікті на покривало й на мить затримала погляд на його узорах. Мертві дерева, вигаптовані на старій тканині, похитували покрученими гілками, наче справжні. Здалося! Міфічний змій, що визирав із печери, здригнувся. Це від вітру, але… Але ні! Усе на покривалі оживало! Дерева розправляли гілки, ставали вертикально. Скелі випиналися з гаптування вгору, чудовиська робили перші кроки. Все збільшувалося й росло. Гілки найближчого дерева зачепили Дзвінку за кофтинку. Змій розкрив пащу й сонно позіхнув.
— Дзві-і-і-інко! — долинуло десь із кімнати.
Дзвінка озирнулася й побачила за гілками й камінням кімнату, а в ній — Дмитрика на порозі.
— Дзвінко, Марена повертається! — крикнув він, роззираючись по кімнаті й не побачивши подруги.
— Перейди межу! — зашепотіло щось із гущавини. Під деревами вовтузились невидимі істоти.
Дзвінка стояла на горбочку чи то на складці чарівного покривала. Звідси було добре видно поснулого Змія, той вистромив голову з печери, що прорізала гірський схил. За горою текла глибока річка з чорною водою. Вона й була тією межею! Через її темне русло перекинуто міст із тисяч маленьких дощечок, з поруччя звішувалися калинові грона.
Кроки й тріск із лісу наближалися.
— Перейди межу! Йди до нас!
Посеред мосту на калиновій гілочці висить блискуча накришка. Дзвінка відразу ж збагнула, що саме нею закривається. До мосту по вузькому видолинку веде стежка, яку біля печери перегороджує хвіст поснулого Змія.
Дівчинка озирнулась і побачила, як кімната з Дмитриком у дверях вкривається туманом, її вже майже не видно. Та байдуже! Потрібно забрати цю кришечку!
Уперед! І Дзвінка швидко побігла стежкою до мосту.
З лісу почали виходити створіння, схожі на багатоніжок, равликів, слизнів, павуків. Усі вони були злиднями, які чекали тут свого часу, чекали Марениної команди. Вони тоненькими, глухими й сипкими голосами просили гостю:
— Перейди межу! Перейди міст!
Джмеленя попурхало по стежці й вправно перестрибнуло лускатий товстелезний хвіст.
Ось і міст! Вона вибігла на його середину й торкнулася пальцями чарівної кришечки.
— Перейди межу! — безперестанку повторювали тутешні злидні, прямуючи з лісу до мосту. — Перейди річку Смородину! Завітай у Навію. Візьми там для себе силу!
— Н-і-і-і! — закричала Дзвінка. Схопивши накришку, вона щодуху побігла стежкою назад.
Злидні кинулися їй навперейми, та були надто повільні. Побачивши, що самотужки не впіймають дівчинку, вони закричали: