Але горщик з написом «Хороба» й ранковий кашель Назаруків… Це не схоже на випадковість!
Коли Дзвінка повернулась зі школи, мама й тато були ще на роботі. Бабця Леся подала на стіл свіжі голубці й зупу з фрикадельками (то така смакота!) і розповіла, що сусідів, Олесю й Миколу, сьогодні в обід забрала швидка. В обох — серйозне запалення легень.
— А ти справді бачила, як Марена принесла Назарукам горщик із «Хоробою»?
— Бачила, бабцю! Чесно!
— Потрібно було ще вчора дослухатись до твоїх слів і попередити Назаруків! — бабця скрушно зітхнула.
Поївши, Дзвінка пострибала до себе в кімнату, швиденько зробила домашнє завдання і поспішила надвір, поділитися з Дмитриком останніми новинами.
На сходовому майданчику дівчинка зупинилась і прислухалась. їй здалося, що у сусідів хтось щойно пчихнув. Але ж і Олеся, і її Микола в лікарні! Хто ж може бути в них удома? А якщо зазирнути в замкову щілину? Звісно, це негарно! Але напрочуд інформативно!
За дверима Назаруків знову хтось виразно пчихнув, тоненько так, по-дитячому. Дзвінка не втрималася й, згораючи від цікавості, зазирнула в замкову шпарку. Те, що вона побачила, змусило її здригнутися! Це було в полі зору шпаринки якусь мить і відразу ж утекло геть. Воно не було песиком, воно не було котиком, воно не було акваріумною рибкою, яка втекла з акваріума. Воно не було твариною! Худе, з великою головою, вкритою червоними плямками, з червоними хворобливими сльозавими очами. Пчихнуло величезним на півголови ротом і пішло кудись. Воно не було людиною!
— Дзвінко, ти підглядаєш за сусідами? — пролунав за спиною Дмитриків голос. Джмеленя випросталася, обернулася й видихнула.
— Дмитрику, по-перше, не підкрадайся до мене: ти мене налякав! По-друге, сусідів немає вдома, тому я за ними не підглядаю. По-третє, у Назаруків живе якась незрозуміла істота, щось схоже на хворого маленького шугайстра!
— Ти знову в гру граєшся. Узагалі, я забіг дещо розповісти. В обід бачив Марену. Вона стояла на першому поверсі біля квартири Забродських. Вгадай, що вона тримала в руках! Горщик! Старий такий, древній!
— Горщик? А на ньому було щось написано?
— Було! І я прочитав цей напис! Ти знаєш, як я добре читаю! — похвалив сам себе Дмитрик.
— Знаю-знаю! Що саме було написано на горщику?
— «Прим-ха». Ну все, розповів. А тепер вибач, Джемленя, мушу бігти. Мене чекає мама і математика. Звісно, краще б мама сама чекала.
Дмитрик подріботів сходами до себе на другий поверх.
— Я Джмеленя, а не Джемленя, — пробурмотіла Дзвінка.
Коли дівчинка майже зійшла сходами на перший поверх, перед нею відчинилися двері квартири номер дванадцять і з них залунали голоси пана та пані Забродських. Пан Михайло задкував на сходовий майданчик із сумкою в руках. Він був років на десять старший за дружину. Всі казали, що Забродський закоханий у свою Наталю, наче юнак. І теперішній діалог подружжя доводив правдивість таких розмов.
— Добре, кохана, купимо тобі шубу! Вони й так весною дешевшають! — казав пан Михайло.
— Я не хочу дешевої! Хочу дорогу леопардову шубу! — долинув примхливий Наталчин голос з квартири. Дзвінка здивувалася почутому, бо пані Забродська завжди була врівноваженою й спокійною жінкою. Важко було уявити, щоб вона ні сіло ні впало забажала дорогу шубу.
— Та у всьому Львові немає, мабуть, жодної леопардової шуби! Може, куплю тобі з песця або чорнобурки, або ще краще — кролячу!
— Що-о-о? Кролячу? Мені? Я ж сказала, хочу леопардову!
— Де ж її взяти?
— Чи ти не чоловік? Поїдь в Африку й вполюй леопарда! Це моя примха! І без такої шуби навіть не повертайся додому! — Наталя з виляском зачинила двері, і той пішов надвір, ледве переставляючи ноги й бурмочучи:
— їй мине! Вона заспокоїться! Просто життя важке, тому їй захотілося екзотики. Може, кохана погодиться й на норкову шубу. А ще краще купити несправжнє хутро, щоб звірів ніхто не стріляв!
Дзвінка знизала плечима й звернула у двері, що вели у двір.
Двір у їхньому будинку був також дуже гарний. Чому? Просто не може бути в будиночку, схожому на палац, некрасивий двір. Обіруч тягнулися вгору стіни самого будинку. З їхніх барельєфів униз дивилися крилаті леви. Вікна сходових майданчиків мінилися на сонці яскравими відблисками старих вітражів. Ряди балконів тримали каріатиди і мускулясті атланти. З інших боків двір від вулиці відгороджували глуха стіна сусіднього будинку і високий цегляний паркан, здається, старший за сам будинок. Двір було вимощено бруківкою.