Тут погляд Дзвінки натрапив на бабусин капелюх, який був у моді ще в середині минулого століття. Він був дуже гарний, але мама його не носила, бо їй він не пасував, а викинути таку гарну річ бабця не дозволяла. Тим більше, що раз на рік вона вдягала його, коли ходила до оперного театру на балет.
Пальці дісталися країв капелюха, Дзвінка потягла капелюх до себе. Той сунувся важко: щось заважало йому. Ще трохи — й бабусин антикваріат буде у її руках!
Капелюх важко перехилився на дівчинку, й тут у коридор зайшла мама. У руках вона крутила невеликий сірий горщик з потертими боками. Від несподіванки Дзвінка втратила рівновагу й разом з капелюхом, який чомусь поважчав удесятеро, полетіла на килим.
Мама Іванка здивовано глянула на дочку:
— Джмеленя, ти не забилась? — схвильовано запитала вона.
— Ні! — Джмеленя скривилася й потерла бік, на який впала. Мала часто кудись лазила, часто звідкись падала, тому ще один синець трагедією не стане. — Мамо, що це в тебе в руках?
— Цей горщик я знайшла під нашою ванною, коли прибирала! Як я могла про нього не знати?! Бабця також бачить його вперше! Але гарний такий, старовинний! Ручна робота! Треба поставити у вітальні. Тільки от щось таке чудернацьке на ньому написано: «Недоля»!
Дзвінка підвелася з підлоги, і з капелюха, який вона тримала в руках, викотився ще один сіренький горщик, трохи менший за перший. На ньому було чітко виведено якимось давнім гончарем слово «Нужда».
— О, ще один! Звідкіля вони тут? Аж два? — мама оторопіло переводила погляд з горщика на горщик. — Нічого не розумію!
— Я зараз усе поясню! — Дзвінка витягнула з портфеля книгу Сварожича й, тримаючи її перед собою, почала швидко розповідати все, що знала. — Мамо, це все та пані Марена! Вона чаклунка, злий жіночий дух, давнє божество, яке живе в Навії за річкою Смородиною. У таких ось горщиках вона привезла до нас злиднів. Злиднів тринадцять! Марена їх попідкидала усім мешканцям будинку! Я бачила, як вона занесла горщик з написом «Хороба» до Назаруків, поки тих не було вдома! А Дмитрик бачив, що Марена стояла з горщиком «Примха» біля дверей Забродських! Вона принесла у наш дім Нужду й Недолю, яких я бачила вночі!
— Доню-доню, твоє патологічне фантазування вже всім набридло! Ти видаєш свої сни за дійсність.
Мама важко зітхнула й пішла на кухню.
— Але книжка! — Дзвінка розгорнула книжку, але її ніхто не слухав.
Так, мама вважає її фантазеркою. Доведеться посвятити в цю страшну й злиденну таємницю тата!
Джмеленя побігла до зали, де стояв татків комп’ютер. Тато клацав по клавіатурі й примовляв:
— Тут зарплата маленька! Тут освіта зависока… у мене! Відрядження в тайгу? Ні-і-і, там дружини нема! Двірником? Я не встану о п’ятій ранку, хоча… якщо не лягати спати… О! Інженер! Робота саме для мене! Інженер автоматичного доїння! Ох-ох-ох! Ні, не підійду, я корову лише спереду бачив. Ну жодної нормальної вакансії. Потрібно ставати на біржу праці. А може, краще двірником!? Зараз передзвоню!
— Тату, я хочу розповісти тобі про злидні!
— Привіт, доню! — тато підніс до вуха мобільний телефон. — Алло, я з приводу вакансії двірника. Що? Вже немає місць! Та що це таке?! Що за злидні?!
— Тату, і я про те ж! Я знаю, де живуть злидні і хто їх нам приніс!
— Так, доню, злидні — це зле! — татові зіниці рухалися вгору-вниз, вгору-вниз, переглядаючи в інтернеті пропозиції роботи.
— Марена принесла нам злидні!
— Так, доню, я уважно тебе чую… Оператор телефонного зв’язку. Потрібен приємний голос, вік до ЗО років, стать жіноча. Не підходжу.
— У нашій квартирі злидні живуть! Тут усе про них написано, — Дзвінка потрясла книжкою біля татового плеча, але він навіть не озирнувся.
Що ж, якщо батько так зайнятий пошуком роботи, якщо мама сприймає її розповідь за фантазію (аж плакати хочеться!), тоді залишається бабця Леся! Вона якраз сидить на кухні з мамою й допомагає їй бідкатись.
Дзвінка швиденько перевдягнулася в домашній костюм і побігла на кухню, не забувши прихопити з собою книжку.
Побачивши її, мама відразу поставила на стіл порожню глибоку тарілку:
— Є борщ, якраз зварила! Сьогодні ще з м’ясом, а завтра, мабуть, лише з картоплею й буряком!
— Мамо, але перед тим як поїсти, я хочу з’ясувати… — почала було Дзвінка, та мама обірвала її на півслові:
— Я не збираюся що-небудь обговорювати з голодною донькою! Поїж, тоді й побалакаємо. — Мама начерпала повну миску борщу, докинула ложку сметани й присунула страву до доньки. Та зітхнула й сіла до столу. Коли перед тобою парує справжній червоний борщ, то злидні почекають.