— Е ні, не мели дурниць! — вигукнула Геро. — Великий розкол завдав трохи клопотів, але все уже залагодили. Принаймні так нам розповідали на метеорологічному модулі.
Джордж вражено на неї глянув. Вони тільки що проїхали пустелю, а Геро не вірить, що клімат змінився! Він знову визирнув у вікно. Автобус котився вузькими вуличками повз дивні кулясті хатки, перед якими росли пальми і кущі з барвистим цвітом. Зовсім не схоже на його рідний Фоксбридж!
— А чому будинки круглі? — запитав він Геро.
— Ну бо вони надувні, — відповіла вона. — Як повітряні кульки. Завдяки цьому їх легко переміщати. Просто здуваєш свою хату і перевозиш на інше місце. Моя опікунка казала, що колись давно будинки весь час стояли на одному місці!
Вона весело розсміялася.
«Колись давно...» — подумав Джордж.
У той момент до Геро підійшов гурт дітлахів. Напевно, вона була тут за старшу. Дітлахи щось прошепотіли їй на вухо й побігли до своїх місць. Дівчина повернулася до Джорджа.
— Діти кажуть, що ти недружній, — сказала вона.
— Що? Як це? — запитав хлопець.
— Вони не можуть доступитися до потоку твоїх думок, — пояснила Геро. — І вважають, що ти не хочеш з ними дружити.
— До чого не доступитися? — перепитав Джордж. — До потоку моїх думок? Але для чого комусь давати доступ до своїх думок?
— Тут всі так роблять, — м’яко відповіла Геро. — Напевно, у Потойбічні так не заведено. Але якщо ти тут перебуваєш серед друзів чи знайомих, то маєш відкрити іншим свій потік думок, інакше всі подумають, що ти невихований. А це ж не так. Тому краще не ховай своїх думок від інших.
— Он як... — відповів Джордж.
Він обернувся і глянув на Бульцмана — той тільки плечима знизав. Довелось імпровізувати.
— Можеш пояснити дітям, що мій потік думок поки що несумісний з їхніми, бо я прибув із Потойбіччя? А коли я налаштую його так, як треба, то з радістю потусуюся з ними в думках?
— Без проблем! — відповіла Геро. — Я пошлю їм цю думку.
Не минуло й хвилини, як діти знову підбігли до Геро, усміхаючись від вуха до вуха. Вони погладили Джорджа по спині, наче бідолашного старого пса, і помчали назад.
— Вони так тихо поводяться! — зауважив Джордж.
Йому згадалися його сестрички, які галасували так голосно, немов цілий стадіон футбольних фанатів.
— Та де там! — заперечила Геро.
— Та ж вони ані писнули! — відповів хлопець.
— Ет! Ти просто не підімкнений до їхніх потоків, — сказала Геро. — Може, то й добре. Бо тоді в тебе не було б ані секунди спокою.
— А як передаються ці потоки? — поцікавився Джордж.
— Як-як? Через вмонтований у голову комп’ютерний чіп! — мовила Геро.
Бульцман ввічливо кашлянув.
— А куди ми взагалі їдемо? — запитав старий поіржавілий робот. — Який у нас кінцевий пункт призначення?
— Ми, — Геро обвела рукою себе та інших дітей, — їдемо додому. А у вас хіба нема свого будинку?
— У мене колись був, у Старому Фоксбриджі, — похнюплено відповів Джордж.
«Цікаво, чи побачу я знову своїх рідних?» — подумав він.
Геро розгубилася.
— Чому ти постійно говориш про Старий Фокс-бридж, а не про Потойбіччя? І що ви тепер робитимете?
— Ми ще не вирішили. Маєш ідеї, що робити хлопцеві і роботу-безхатченку? — бадьоро запитав Бульцман.
Озвався Емпірей.
— Я щойно отримав інформацію від твоєї опікунки, Геро! — повідомив він. — Джордж та його робот можуть жити з нами, поки для них не знайдеться інше помешкання.
Геро здивувалася і зраділа водночас.
— Емпі! — вигукнула вона. — До мене ще ніколи ніхто не приходив у гості!
— Ніколи? — перепитав Джордж.
Він та його найкраща подруга Енні тільки тим і займалися, що ходили одне до одного в гості.
— В Едемі дружба має трохи інший вигляд, — делікатно втрутився робот Геро. — Але опікунка просила мене передати, що вас обох радо вітатимуть у гостях.
— Дякую! — відповів Бульцман.
Джордж мовчав, аж поки Бульцман не штурхнув його ліктем.
— Ой! Дякую! — похопився хлопець.
Але його не полишала підозра, і він таки вирішив запитати:
— А хто ця опікунка?
— Наглядачка в моєму блоці, — пояснила Геро.
— Ти хочеш сказати «мама»? — уточнив Джордж.
— Мама? А хто це? — не зрозуміла дівчинка. І блискавично додала: «То не було запитання!».
— Ну, мама і тато — це твої батьки, — мовив Джордж.
Геро дивилась на нього, як овечка на нові ворота.
— Ну... люди, які... які тебе народили, — Джордж не знав, як іще пояснити.
— Народили? — перепитала Геро.
— В Едемі дітей вирощують із перевіреного генетичного матеріалу, — сказав Емпірей. — Опікунка чи опікун — один із генетичних донорів. Найякісніший генетичний матеріал вирощують у бульбашковому середовищі за ідеальних умов і під постійним наглядом роботів, щоб не допустити помилок у вирощуванні людей. Геро виростили дев’ять сонцедампів тому.
Джордж подумав про своїх батьків — про класних, веселих і трохи божевільних маму з татом. Краще терпіти їхні дивацтва, ніж мати робота за няньку!
— То всіх дітей так вирощують? — запитав він.
— Ні, — відповів Емпірей. — Дітей можна створювати і старим методом, але Едем збирається заборонити цей спосіб розмноження. Це надто... надто ненадійно.
Він зніяковіло кашлянув.
— Тим, кого виростили у Бульбашці — як-от Геро, — цього не розповідають.
Джордж вирішив змінити тему.
— А чим займаються опікуни? — поцікавився він у дівчинки.
— Ну, опікуни переважно зануди. Читають нотації, — відповіла вона. — Цілий час торочать про здорове харчування і оцінки, а ще отримують зі школи всю інформацію про твою успішність, щоб бути в курсі: проходиш ти в Чудесну академію чи ні. Одним словом, дістають тебе, як можуть.
— А ти проходиш у ту академію? — запитав Джордж.
— Ну ясно! — відповіла Геро трохи знервовано. — Цього разу я точно пройду. Зараз якраз підраховують всі оцінки й за кілька днів скажуть, хто отримав місце. Не знаю, чому мене не прийняли раніше, але цього сонцедампа я дуже старалася. Цього разу я мушу пройти...
Це питання явно її розхвилювало, та за мить вона повеселішала:
— Емпі каже, що в мене дуже хороші оцінки і що цього разу мене точно візьмуть у Чудесну академію!
— Уявляю собі, як це — почути таку новину в себе в думках через той потік, — сказав Джордж.
— Та ні, мене відразу про це не повідомлять! — заперечила Геро. — Першими дізнаються опікуни. Вони мусять це знати, щоб підготувати тебе до переходу в академію. Це дуже-дуже крутий заклад! І, до речі, не кажи більше «уявляю собі». Уявляти погано.
— А що поганого в уяві? — запитав Бульцман. — Я гадав, що це головна особливість людського мозку і що ми, роботи, ніколи не зрівняємося з людьми, бо в нас її немає!
— Просто не кажи, — відповіла Геро. — В Едемі не прийнято нічого уявляти.
— А де ця Чудесна академія? — спробував змінити тему Джордж.
— Десь далеко, за сотні дампометрів від Едему, — пояснила дівчинка. — Це таємниця. Ти дізнаєшся, де саме, тільки тоді, коли туди потрапиш.
— А діти, які раніше жили у Бульбашці, приїжджають додому? Ну, на канікули?
— Ні, не приїжджають, — засмучено відповіла Геро. — Мої найкращі друзі вчаться в академії. Так класно було, коли вони були тут. Ми завжди тусувалися на одному потоці. А потім вони всі поїхали, і я лишилася із самими малюками.
Вона зітхнула.
— Не знаю, чому я повинна жити у Бульбашці, поки мені не виповниться повних дев’ять сонцедампів... Напевно, тому, що я цікава Варвара — вічно про все питаю. Принаймні моя опікунка так каже.