Тепер питання виникло у Джорджа.
— А ти не можеш з’єднатися думками з друзями, які тепер навчаються в академії?
— Ні, це заборонено, — відповіла Геро. — Діти з Бульбашки не мають права спілкуватися зі студентами академії. Ти не можеш дізнатися від інших, як воно там усе влаштовано, бо інакше не буде сюрпризу.
Джорджа її пояснення не переконало. Щось із цією Чудесною академією не так, але у світі, де все було не так, важко було уявити, що може бути іще гірше.
— А що далі, після Чудесної академії?
Геро подивилася на нього так, ніби він із Місяця впав.
— Як це що? Треба виплачувати борг! — мовила вона. — А в мене він уже ого-го який, бо я дуже довго вчилася. Ось чому я так сподіваюся, що отримаю високі бали. Тоді я зможу скоріше виплатити борг.
— Борг?! — перепитав Джордж. — Та ж тобі дев’ять років! Які в тебе можуть бути борги?
— Ну як... — зітхнула Геро. — Я мушу заплатити за повітря, яким дихала, і за всю випиту воду. А ще за освіту, за надувний будинок і за енергію, яка йде на підтримку мого потоку думок...
— Що-о-о-о-о? — Джордж не вірив власним вухам. — Чому ти повинна за все це платити?
— Бо я користуюся ресурсами, які належать Едему, — пояснила Геро. — І мушу їх відпрацювати.
— Скільки часу тобі на це піде? — запитав Джордж.
— Усе життя! — відповіла Геро так, ніби перед нею стояв капітан Очевидність. — От тільки я ніколи не виплачу цей борг до кінця, бо коли працюватиму, далі дихатиму повітрям, питиму воду і так далі. Тобто я все одно лишатимусь у боргу перед Едемом...
— А чим ти будеш платити? — запитав Джордж.
— Ну та як чим? Дамп-койнами!
— Дамп-койнами?! — здивувався Джордж.
— Це така цифрова валюта, — озвався Емпірей. — Ти їх заробляєш і витрачаєш. Один раз на рік, у День підрахунку, споживачі дізнаються, скільки вони заробили, скільки витратили і скільки податків мають сплатити Едемові.
— Тобто що більше дамп-койнів ти заробляєш, то більше податків платиш? — хлопець намагався зрозуміти, як побудована система.
— Не зовсім, — заперечив Емпірей. — Що більше ти заробляєш, то нижчі податки.
— Але як таке може бути? — вражено запитав Джордж. — Це ж несправедливо!
— Це найкращий з усіх можливих світів, — мовив робот. — Ніхто не казав, що він найсправедливіший. Вибач, але на цьому наша розмова мусить закінчитися.
— Чому? — запитав Джордж, подумавши, що зачепив якусь заборонену тему.
— Бо ми приїхали, — відповів Емпірей.
Розділ шостий
селя Геро була мов дві краплі води схожа на сусідні: невеликий будиночок у шерезі таких самих будиночків. Джордж зацікавлено зайшов усередину. Він бував у різних дивних місцях, але надувна хатина, схожа на іглу, йому ще не траплялась. Усередині було так само задушливо, як надворі. Напевно, на планеті, де зросла температура, більше немає прохолодних місць.
Геро пройшла повз нього — кинула на землю наплічник, стягнула черевики і зняла куртку. Емпірей докірливо на неї глянув.
— Я не збираюся складати твої речі, — сказав він. Геро зітхнула.
— Чому інші роботи прибирають замість дітей, а ти ні?
Вона згребла все в оберемок і пішла до кімнати на другому боці круглої вітальні, звідки повернулася вже з порожніми руками.
— Усі роботи з радістю допомагають своїм господарям і все роблять замість них, — сказала дівчинка.
— Мій не робить, — зауважив Джордж.
Він вирішив пливти за течією, поки не зрозуміє, як бути далі. Бульцман радісно кивнув.
— Я б не піднімав його одягу з підлоги, — сказав він, гепнувшись на диван.
Той був теж надувний і аж заскрипів під його вагою, та все ж не тріснув.
— Не можна мати все й відразу, — самовпевнено мовив Емпірей. — Я найрозумніший і найпотужніший робот в історії людства!
«Десь я це вже чув», — подумав Джордж. Колись був у нього один суперрозумний знайомець, який теж так вихвалявся.
— Так, так, я в курсі, — сказала Геро. — Я вже сто разів чула ці байки! Усі діти в Бульбашці особливі, тому Едем виділив для кожного з нас особливого робота. Але моя опікунка знайшла тебе на переробній станції і прислала мені — замість нового блискучого робота-помічника, як у всіх інших.
— Усі діти в Бульбашці особливі? — перепитав Джордж.
Його подруга Енні була найрозумнішою з усіх дітей, яких він знав. Невже Геро така сама кмітлива, як Енні? І якщо вона така особлива, то чому не помічає, що її слова зовсім не відповідають довколишній реальності?
— Нас називають майбутніми лідерами й лідерками, — гордо заявила Геро. — А це означає, що ми пройшли суворий відбір, бо в наших руках майбутнє Едему. Ми — еліта. От тільки треба почекати, поки ми станемо дуже-дуже старі, — тоді будемо всім керувати.
Дівчинка немовби повторювала слова, які десятки разів чула від когось.
— Але навіщо чекати, поки ви постарієте? — запитав Джордж.
— Ці діти — квіти Едему, — байдужим тоном пояснив Емпірей. — Тому за ними мають доглядати найкращі роботи. Для того, щоб виріс дуб, потрібен час, — загадково додав він. — Точніше, дев’ять сонце-дампів. Потім діти повинні покинути Бульбашку, бо всі майбутні лідери вчаться в академії. Дбати про майбутнє — дуже важливо.
Геро його не слухала.
— Краще б ти прибрав у моїй кімнаті, а не теревенив про квіти з дубами, — пробурмотіла вона.
Дівчинка сіла на диван навпроти Джорджа — той змінив колір, ставши зеленкувато-блакитним, наче море. На стіні над головою дівчинки раптом з’явилося зображення хвиль, які накочуються на пісок, а кімнату наповнила тиха музика.
— Яка краса! — вигукнув Бульцман.
«І звідки той велетень-страшко знає, що таке “краса”?» — подумав Джордж.
— Як ти це зробила? — запитав Джордж, подивившись на свій диван: той так і лишився нудотно-сірий.
— Що саме? — запитала Геро, яка, здається, нічого не помітила.
— Твій диван став іншого кольору! — сказав Джордж. — І зображення на стіні з’явилося! І музика!..
— А, ти про це, — відповіла Геро. — Це розумний дім з розумними меблями. Він зчитує мій настрій і змінює середовище навколо.
— А мого настрою він не зчитав, — поскаржився Бульцман.
Джордж подумав, що це й на краще, а то можна собі уявити, на що б тоді перетворився будинок! Йому не хотілося цього бачити.
— Але це швидко набридає, — визнала Геро. — Іноді хочеться, щоб будинок перестав крутити музику й показувати малюнки. Він і так ніколи не вгадує. От скажи — хіба я схожа на морську русалку?
Джордж відчув, що на нього хтось дивиться, і, озирнувшись, перехопив на собі блискучий погляд Емпірея.
— Щось не так? — не стримався він.
— Ти про що? — запитала Геро.
— Емпі постійно витріщається на мене, коли думає, що я цього не бачу, — пояснив Джордж.
— І на мене, — обурено озвався Бульцман. — І не реагує на мої спроби встановити з ним зв’язок.
— Він просто такий є, — мовила Геро. — Завжди за всіма стежить. Я просила опікунку дати мені іншого робота, але та вперлася і не дає.
Робот і оком не змигнув. Але Джорджа не покидало відчуття, що він ретельно фіксує все, що стосується його і Бульцмана, аби потім як слід проаналізувати.
— Час лягати спати, — тільки й відповів Емпірей.
— А вечеряти ти не будеш? — з надією запитав Джордж Геро. Востаннє він їв дегідратований сніданок ще на борту «Артеміди».
— Ні, — здивовано відповіла Геро. — Я вже вичерпала свій денний раціон. Але якщо ти голодний, можемо намішати тобі смузі. Правда, Емпі?
— Ну добре, — відповів Джордж. — Дякую! А потім ми з Бульцманом, напевно, підемо спати, якщо ти не проти.
Він не міг дочекатися, коли позбудеться Геро і зможе спокійно подумати на самоті. З Бульцмана вже нічого сьогодні не візьмеш — у пошарпаного велетня майже вичерпався заряд. Треба його підзарядити. А от йому... Він мандрував Всесвітом, пережив колосальне уповільнення часу в надшвидкому кораблі, повернувся на Землю — за всю подорож перемовившись лиш кількома словами з рідними й найкращою подругою — і опинився у зовсім чужому світі. Йому треба добре про все поміркувати.