«Виходить, Емпірей чекав на мене, — подумав Джордж. — Він знав про “Артеміду” і про Аліота Мерака». Джордж уявляв, як тепло його зустрічатимуть рідні й друзі на Землі, а його зустрів робот у шкільному автобусі серед пустелі.
— Але якщо ти знаєш, що він тут, то інші теж знають? — налякано спитала Німу.
— Наразі мені вдалося вгамувати підозри про цей інцидент. Усі думають, що з неба просто впав уламок древньої космічної станції.
— Ну а до чого тут Геро? — запитала вона. — Ти тільки-но сказав, що придумав, як врятувати Геро, а тепер говориш мені про того мандрівника в часі, космічного мігранта, хронологічного біженця! Ти розумієш, що все це незаконно? Нас зловлять і засудять за утопієцид!
«Утопієцид?» — здивувався Джордж. На щастя, Емпірей тут же перефразував:
— Тобто за спробу зруйнувати рай... Але ж це не рай! Тут нема вільних людей, хоч вони і змушують тебе таке казати...
— Дякую, що нагадав. Я в курсі! — сказала Німу; в її голосі прозвучали і лють, і розпач.
— Лише він вільний, — сказав Емпірей.
— Хто «він»? — не зрозуміла Німу.
— Та хлопець. Я ж казав тобі, що він прибув із минулого. До епохи масового зв’язку, — пояснив Емпірей. — До Великого розколу. Подумай добре.
У голосі Німу з’явилися нотки розуміння.
— Ти хочеш сказати, що...
— Саме так, — мовив Емпірей. — У нього нема датчиків, стрічки подій і потоку думок. Його не можна просканувати, зчитати чи відстежити. Він унікальний — єдина дитина у Бульбашці, яка може вільно пересуватися. Він не активує жодного сенсора. Якщо хлопець зайде у штаб-квартиру корпорації «Едем», ніхто навіть не здогадається, що він там був. Треба діяти — і то вже. Я роблю все, що мені під силу, але моніторингові системи можуть зареєструвати щось, що я пропустив. Якщо ми поквапимося, він зможе допомогти Геро вибратися звідси. Я в цьому впевнений. Йому вдасться реалізувати наш план — допровадити її до нейтральної зони.
Джордж не міг далі мовчати. Вони будували плани, а його навіть ні про що не питали! А що як у нього інші наміри — наприклад, розшукати своїх рідних чи поїхати куди-інде, а не в якусь Альбу чи як там називається та зона? Йому хотілося встати і щось сказати, та все ж хлопець вирішив, що краще слухати далі й розвідати якомога більше. Ану ж він дізнається щось таке, чого вони не сказали б йому в обличчя?
— А ще він знайомий із нею, — тихо промовив Емпірей.
Джорджа аж підкинуло. З нею?! Про кого Емпірей говорить?
— З нею? — дивним голосом перепитала Німу. — Він знайомий із нею?
Джордж, здається, почув якісь ревниві нотки.
— Так, знайомий.
«Він має на увазі когось із друзів?» — подумав Джордж. У нього їх не так багато...
— Пощастило, — уїдливо мовила Німу. — Ще скажи, що він їй подобається?
Настала пауза — напевно, Емпірей кивнув.
Німу випалила:
— А чому я їй не подобаюся? Чому? Ми б могли заприятелювати!
— Вона не мала як з тобою подружитися, — сказав Емпірей. — Та й звідки вона могла дізнатися, чим ти таємно займаєшся? Вона впевнена, що ти — агентка режиму, віддана урядова міністерка...
— Тоді вона, мабуть, думає, що я всіх зрадила! — гірко промовила Німу. — І його теж!
— Я передам їй, що ти нікого не зраджувала, — сказав на диво пригніченим голосом Емпірей. — Коли хлопець доправить Геро до Альби.
Джордж був у розпачі. Йому доведеться перетнути країну, якої він не впізнає, разом із дівчинкою, з якою він тільки сьогодні познайомився, щоб добратися до безпечного місця з дивною назвою, де є одна людина, з якою він колись товаришував, та імені її не знає!
— Але чому хлопець? — не відступала від свого Німу. — Чому не ти?
— Ти ж сама сказала: сьогодні підняли рівень загрози. Нехай Геро йде з хлопцем, а я залишуся тут і прикрию її: передаватиму фальшиву стрічку новин. Поки зможу... Бо що як нас із Геро піймають? Донька міністерки Едему втекла із суперінтелектом, якого десятиліттями розшукує режим! Сліди приведуть до тебе — і ми назавжди втратимо свій шанс. Наша операція провалиться.
Німу зітхнула.
— Маєш рацію, — погодилася вона. — Чесно кажучи, мені не подобається твій план. Зовсім не подобається. Але це таки найкращий варіант.
— Найкращий, бо більше варіантів нема, — сказав Емпірей. — Післязавтра Геро повинна покинути Бульбашку. У неї нема вибору. Тому якщо ти хочеш, аби вона втекла з Едему в безпечне місце, скориставшись єдиною нагодою, яка їй випала в житті, ми повинні зробити так, як я кажу.
Невдовзі Німу покинула надувний будиночок так само нечутно, як і увійшла до нього.
У круглій кімнаті запала тиша. Джорджеві голова йшла обертом від почутого. 2081 рік! Минули десятки років! Випалена сонцем земля, розпечене небо, гола пустеля довкола — у світі все докорінно ЗМІНИЛОСЯ. Майбутнє... То він таки опинився в майбутньому. Але ж він стільки всього не знає! Що це за машини і що вони роблять? Він спробував розбудити Бульцмана, щоб усе йому розповісти, але старий робот зручно вмостився коло зарядки й не реагував на його штурханці. Урешті-решт Джордж теж заснув; цілу ніч йому снилися дивні сни — такі ж чудернацькі, як реальність, у яку його занесло.
Він прокинувся, невиспаний і змерзлий, на незручному сірому дивані. Бульцман досі міцно спав. Джордж встав і підійшов до вікна — блідо-жовте сонце вже піднялося високо над обрієм. Йому підступив клубок до горла. Сонце було таке саме, як колись: світило, як і мільярди років тому. Хоч що сталося на поверхні планети, космічного ладу в Сонячній системі це не порушило. А от життя людей, схоже, набуло цілком нового виміру — з нічної розмови Джордж зрозумів, що час, в якому він опинився, називається ерою масового зв’язку. Очевидно, йдеться про те, що тепер усі мусять ділитися з іншими своїми думками. Наприклад, працюючи в міністерстві, Німу повинна думати тільки про те, який розумний Трелліс Дамп, інакше він здогадається, що вона шпигунка. Геро й усі інші діти розмовляють мовчки, через потоки думок, а роботи-опікуни можуть контролювати поведінку своїх підопічних.
— Доброго ранку! — до кімнати ввійшла Геро у гарненькому спортивному костюмі. «Напевно, це її піжама», — подумав Джордж.
— Доброго ранку! — відповів хлопець.
Він спробував усміхнутися. Геро не винна в тому, що він застряг не в тій ері, чи в тому, що її опікунка й робот вибудовують плани, як Джордж має вирушити разом із нею у дивну й, мабуть, небезпечну мандрівку, аби провести її через Едем в іншу країну.
— Дякую, що дозволила нам переночувати.
— Я хочу тебе щось спитати. Ти її бачив? — з нетерпінням запитала Геро.
Вона забула свою вчорашню обіцянку ні про що сьогодні не розпитувати.
— Кого? — розгубився Джордж.
Може, вона має на увазі ту таємничу «її» з Альби, про яку він чув уночі?
— Королеву Бімболіну-Кімоболіну! — відповіла Геро. — Кого ж іще, дурнику?
— Ні, — чесно відповів Джордж. — Не бачив.
Він гадки не мав, про кого вона говорить.
— Гм, цікаво, — здивувалася Геро. — А я думала, її аватар всюди, де тільки можна. Як ти міг її не бачити?
— Кого — «її»? — знову запитав Джордж.
— Та Королеву Потойбіччя! — Геро насупила брови. — Кажуть, вона така гарна, що дивитися можна тільки на її аватар, бо в реальному житті її краса тебе просто засліпить. Тому вони всюди посилають її аватар. Ну, так само як мене посилають до школи. Насправді я не «ходжу» до школи — у нас взагалі нема такого місця. Це віртуальна школа, і я щодня відправляю туди свій аватар, щоб не завдавати собі зайвого клопоту...
— Тоді чому ти вчора їздила на шкільну екскурсію, якщо могла побувати на ній, не виходячи з дому? — Джордж не розумів її логіки.
— Так відстежують наші успіхи, — пояснила Геро. — Едем перевіряє, хто з нас по-справжньому готовий перейти до Чудесної академії.
Вона зітхнула.
— Я дуже-дуже сподіваюся, що вже готова покинути Бульбашку.
Джордж згадав про металеві руки, які виривали в кожної дитини по волосині й брали по краплинці крові. Він кивнув. Хоч би в тих дітей, які їхали разом із ним у автобусі, не знайшли генетичних відхилень чи інших проблем зі здоров’ям. Страшно уявити, що з ними станеться, якщо їх знайдуть. Навряд чи вони залишаться у Бульбашці як лідери майбутнього.