— Мій потік! — скрикнула дівчинка. — Він завис! Бульцмане, ти можеш це якось виправити?
Вона благально глянула на побитого старого робота.
— Будь ласочка! — чарівно усміхнулася вона. — Він завис якраз у той момент, коли я розповідала всім знайомим, що покидаю Бульбашку і їду в Чудесну академію! Я не встигла додумати!
— Дуже шкода, — удавано співчутливо сказав Бульцман, — але Емпірей попередив нас, що коли ми виїдемо з Бульбашки, твій потік думок зупиниться.
Геро насупилася. Мало того, що опікунка наполягла залишити шолом віртуальної реальності, який нібито не можна зі собою брати, то тепер ще й це! Геро не хотіла віддавати шолом, але Німу сказала, що він є власністю Бульбашки, а в Чудесній академії їй дадуть новіший і кращий.
— І що мені тепер робити? — поскаржилася Геро. — Ні думасиків, ні шолома!
Джорджеві згадалося, що Енні теж колись так скиглила, коли мама не дозволяла їй бавитися на планшеті.
— Можеш дивитися у вікно, — запропонував Бульцман.
На жаль, він вибрав дуже невдалий час. Як тільки Геро обернулась до вікна, щоб подивитися на світ за межами Бульбашки, як за шибкою щось з’явилося. Дівчинка скрикнула. Поряд із автобусом бігла розкуйовджена, неохайна, брудна двонога істота. Геро перехопила її погляд — примара витріщилася на неї, вишкіривши криві почорнілі зуби.
Геро тицьнула пальцем на істоту.
— Що це?! — нажахано писнула вона.
Біля автобуса Джордж помітив групку розпатланих істот у лахмітті — вони бігли на двох ногах берегом висохлої річки. Довкола простягалася випалена, гола рівнина, якою вітер гнав хмару пилу, однак істоти здавалися пристосованими до таких умов.
Вони з легкістю мчали так само швидко, як і автобус. Зазирнувши вперед, Джордж побачив, що на повороті на них чекає засідка.
Натовп обшарпанців розмахував примітивною зброєю і голосно вигукував, явно готуючись до атаки. Один із них скочив з горбка просто на автобус, розпластавшись на вітровому склі. Жахливе видовище! Джордж прикипів до сидіння.
Геро заховала голову між колінами, прикривши її руками. Бульцман обійняв її за плечі. Хлопець почув тихе схлипування. Йому теж захотілось розплакатися.
Цієї хвилі на допомогу несподівано прийшли технології. Мабуть, в автобусі були встановлені спеціальні програми на випадок надзвичайної ситуації. Праворуч і ліворуч висунулися крила — і автобус, розігнавшись, відірвався від землі. Різко повернувши, він скинув непроханого гостя з вікна — той гепнувся на землю і став махати звідти кулаком. Решта істот, оточивши тісним колом скинутого товариша, розлючено дивилися услід автобусу.
— Вставай, Геро, уже все спокійно, — сказав Джордж.
Дівчинка підняла голову. Шовковисте темне волосся скуйовдилося, гривка стирчала в різні боки.
— Що сталося?! — вражено вигукнула вона. Її зіниці розширилися від страху.
— То були люди, яких вигнали з Бульбашки й інших місць, — припустив Джордж.
— Які вони страшні! — сказала Геро. — Не дивно, чому опікунка казала, що я мушу добре вчитися і досягти дамп звичайного успіху! Я нізащо не хочу стати однією з них! І взагалі, я не знала, що тут хтось живе. Ох, скоріше б доїхати до академії!
— Сказати їй? — прошепотів Джордж до Бульцмана.
— Ні, — похитав головою робот. — Не все відразу. Треба діяти поступово. Запитай мене щось інше, щоб я міг делікатно почати етап інформування.
— Що, наприклад? — поцікавився Джордж. — О, знаю!
Його вже давно хвилювало це питання.
— Емпірей оновив твої дані про космічні подорожі?
— О ні, тільки не це! — зітхнула Геро. — Я ж тобі вже казала: космічним польотам настав кінець!
— Люба Геро, — по-старомодному звернувся до неї Бульцман, — твій коментар суперечить реальності!
— А що, не настав? — з голосу Геро зникла впевненість у тому, що вона знає все про світ, у якому живе.
«Цікаво, чи скоро вона пробудиться зі своєї бульбашкової ілюзії», — подумав Джордж.
Автобус тим часом летів над безкінечною рівниною; довкола, скільки око сягало, простягалися піщані дюни. Ні дерев, ні міст — малих чи великих, ні доріг. Тільки гола земля. Подекуди Джордж бачив якісь позначки — напевно, на тих місцях була колись дорога чи якесь містечко. Невідомо... З того, що сонце залишилося позаду них, хлопець зрозумів, що вони летять на північ — хоч би у бік Альби!
— Космічні польоти відбуваються і за режиму Дампа, — повільно промовив Бульцман, — хоча не так, як пам’ятаємо ми із Джорджем з давніх часів.
— З яких часів? — запитала Геро. — А-а-а! Згадала! Ти ж мені казав! Ви прилетіли з космосу, та ще й з іншого часу! Як я могла таке забути?
Дівчинка збентежилася.
— Емпірей тимчасово заморозив твою короткотривалу пам’ять, — пояснив Бульцман. — А тепер, коли ми покинули Бульбашку, вона помалу «відмерзає».
— Але ж це підло! — образилася Геро. — Це ж моя пам’ять, а не його! Чому Емпі має право лізти в мої спогади?
— Бо Едем — не такий, як тобі здається, — сказав Джордж. — І ми маємо допомогти тобі вибратися з нього.
— До Чудесної академії? — уточнила Геро, сподіваючись почути «так». — Усе буде добре, коли ми туди доберемося, правда? Я зустріну там усіх своїх друзів з Бульбашки, ми знову будемо разом, і все буде супер.
Вона дуже хотіла почути у відповідь «так-так-так». Джордж зітхнув. Він не знав, казати їй правду чи ні. Але ж Бульцман просив не поспішати. Може, якби їм вдалося переконати Геро, що принаймні одне з того, що розповідають про Бульбашку, — не більш ніж вигадана байка, то їй було б простіше сприйняти всю правду. Крім того, йому й самому кортіло про все дізнатися.
— Бульцмане, — рішуче запитав Джордж, — то що там з космічними польотами? Що Емпі тобі розповів?
— Після того як Трелліс Дамп-другий перейняв владу від батька, космос став нелегальною зоною, — відповів Бульцман. — Корпорації хотіли впевнитися, що за ними ніхто не шпигує з космосу і не скеровує звідти ракет. Тому вони заборонили всі космічні дослідження, а людям сказали, що це даремна трата колосальних ресурсів. А насправді вони просто боялися, що хтось відбере у них владу.
— А в минулому польоти в космос, навпаки, були спільними міжнародними проектами, — сумно сказав Джордж. — А ті рухомі цятки в небі? Що це таке?
— Насправді в небі постійно щось рухається, — відповів Бульцман. — Емпірей підозрює, що режим Дампа запустив щонайменше один орбітальний апарат.
— А чому Німу про це не в курсі? — спитав Джордж. — Якщо вона така крута тітонька в Едемі?
— Бо навіть Німу не має доступу до такої засекреченої інформації, — пояснив Бульцман. — Хоч вона й міністерка науки. Це, мабуть, найбільша таємниця Едему.
— І що то за апарат? — запитав Джордж.
— Хто його зна, — відповів Бульцман. — Може, космічна станція, може, якийсь об’єкт із ракетами, а може, супутник, що шпигує за Потойбіччям. Або взагалі — три в одному.
— Ого! — здивувався Джордж. — І про це ніхто не має знати?
Геро слухала їхню розмову, роззявивши рота.
— Та ви обоє здуріли! — обурилась вона й обернулася до вікна. — Маю надію, ви знаєте, як виглядає смайлик, який надсилають хлопчикові з роботом, у яких зірвало дах.
Джордж зрозумів, що його питання про космос виявилося невдале і що спроба просвітити Геро провалилася. Дівчинка подумала, що це Джордж із Бульцманом з’їхали з рейок, а не світ.
Тим часом долішній ландшафт змінився. Суха рівнина поступилася місцем пагорбам і гірським хребтам, де теж майже нічого не росло. Автобус спритно перелетів через скелясті пасма. Вершини брунатно-червоних гір не були покриті снігом чи льодом, що прикрашали б їх, наче крем на торті.
Джорджеві знову закрутило в животі. Раптом автобус затрусило — його кинуло вниз, а потім різко вгору. Туман за вікном ставав усе густіший. Хлопець ледве бачив, куди вони летять. Але туман — то ще півбіди: вони потрапили у страшенну грозу. По шибках тарабанили важкі дощові краплі, а довкола раз у раз спалахували блискавиці, розколюючи фіолетово-сірі хмари, що накочувалися на них зусібіч.