— Ерік намагається розвернути ваш корабель, — мовила вона. — Але він каже, що повернетеся ви не так скоро. «Артеміда» летить не на Європу і не на Марс, а...
— Куди? — закричав Джордж. — Куди вона летить?
Шшшш ззззз хрхрхр — захрипіло у слухавці. — Брбрбр шшшшшш сссссс.
— Мамо! — гукнув Джордж. Йому найбільше на світі хотілось опинитися зараз у своїй кімнаті в їхньому звичайнісінькому будинку на звичайнісінькій вулиці, де ніколи нічого не відбувалося, і бути поряд зі своїми сестричками, поки його мама щось готує на кухні, а тато руба в садку дрова для саморобного генератора.
Рідна домівка так виразно постала в його уяві, що хлопцеві здалося, наче він справді там опинився. Джордж уявив собі, як заходить з вулиці додому й чує, як у повітрі пахне маминими улюбленими кексиками з броколі, як у вітальні сестрички будують і руйнують вежі з дерев’яних кубиків, а в саду гупає татова сокира. Дім... Рідний дім, де всі його люблять...
«Бум!» — загримів підсилювач звуку. Мама зникла, а він знов опинився у стерильному космічному просторі, де затхле повітря, дегідратована їжа з пакетика й робот, єдиний його компаньйон. Космічні харчі непогано смакували — особливо «бутерброд з беконом» або «молочний коктейль із шоколадом», — водоочисна станція працювала добре, тож навряд чи в них закінчаться їжа й вода. З роботом теж було цікаво спілкуватися... Та все ж це зовсім не те, що бути вдома з рідними і з найкращою подругою Енні, яка живе по сусідству й завжди готова до нових пригод. От тільки цього разу Джордж вирушив у мандри без неї...
Мама зникла, зв’язок обірвався. Було сподівання на те, що тато Енні, Ерік Белліс — суперкрутий науковець і колишній очільник Космодрому-2, космічного порту поблизу його дому у Фоксбриджі, звідки стартував їхній корабель, — зможе перебрати на себе управління «Артемідою» і повернути їх на Землю. Та й ця надія обірвалася. Вони далі нестримно мчали крізь космос. Але куди саме? Джордж зігнувся над панеллю управління, тримаючи в руці мікрофон. У слухавці далі щось хрипіло, шуміло і свистіло — Джордж не розумів, що могли означати ті звуки.
— Не вішай носа! — Бульцман тицьнув у нього своїм довгим пальцем. — Дивися, що я знайшов!
Джордж глянув на нього затуманеним поглядом.
— Малиновий пудинг! — захихотів робот, помахавши пакетиком Джорджеві перед лицем. — Новий смак! Ще скажи, що ти не радий. Уже час вечеряти, правда?
Найдивніше в їхній подорожі було те, що вони втратили відчуття часу. Годинник Джорджа немовби зупинився. Бульцманова функція відстеження часу почала давати збої, на панелі управління не було жодних позначок, за сходом і заходом Сонця теж більше не можна було орієнтуватися.
Вони спали, скільки їм заманеться, і прокидалися, коли хотіли. Якщо Джорджа хилило на сон, він залазив у досить зручну капсулу для сну, а Бульцман сидів собі тим часом і відпочивав, а коли треба було підзарядитися, то підмикався до запасу сонячної енергії на кораблі. Решту часу вони балакали — Бульцман ретельно занотовував, що означає бути гуманоїдом, а не роботом. За якийсь час Джордж помітив, що Бульцман копіює його жести! Дуже дивне відчуття — наче бачиш себе у якомусь робо-дзеркалі.
Так минав день за днем — принаймні Джордж так собі припускав. Він не знав, скільки часу минуло, поки в салоні корабля знову не озвався знайомий голос із рідної планети.
— Джордже! — закричав голос. — Джордже!
То була його найліпша подруга Енні. Побувавши на Європі, крижаному супутнику Юпітера, і поборовши там найбільшого на світі лиходія Аліота Мерака, Джордж та Енні повернулися на Землю — якраз вчасно, аби врятувати дітлахів, які не могли вибратися з «Артеміди», що стояла на стартовому майданчику. Мерак мав підступний план: відібрати найрозумніших дітей на планеті й послати їх у таємну космічну місію для віднайдення життя у Сонячній системі. Та Джордж із Енні вчасно втрутилися і врятували їх, мимоволі розділивши Мерака на атоми під час квантової телепортації. Той розпався — і так ніколи й не склався докупи.
Але, на жаль, саме цей лиходій нишком сконструював космічний корабель «Артеміда», тому лише він знав, як ним управляти. Коли Мерак зник, на Землі не залишилося нікого, хто б умів керувати цим судном. І, як виявилося, навіть мегамозковитий Ерік, тато Енні, не зміг розвернути «Артеміду» на шляху до її невідомого пункту призначення.
— Енні! — закричав Джордж. Він старався якомога скоріше підлетіти до переговорного пункту. Хлопець уже навчився рухатися в умовах мікрогравітації й виконувати всілякі трюки та перевороти.
— Джордже! — Енні говорила дуже квапливо. — Не знаю, чи ти ще там і чи ти мене чуєш, але, будь ласка, вийди на зв’язок, як тільки зможеш. У нас великі проблеми.
— Я намагаюся вийти на зв’язок! — вигукнув Джордж. — Я хочу вернутися додому, але не знаю як! Ніхто не знає! Що значить — «чи ти ще там»? Допоможи мені, Енні!
— Усе змінилося... — сказала Енні. Її голос прозвучав незвичайно виразно.
Вона говорила начебто так само, як завжди, але щось було не так: голос став доросліший, упевненіший... І наляканий.
— Усе змінилося — світ перевернувся догори дриґом, Джордже. Усе пішло шкереберть. Ми не змогли цього зупинити. Джордже, ти ще там? Ти потрібен мені! І Ерікові теж!
Джорджеві кров похолола у жилах. Дуже важко було чути голос подруги, який долав безкінечні кілометри порожнечі, що пролягали між ними. Вона просила про допомогу, а він не те що не міг допомогти — а навіть відповісти їй вчасно не міг. Бульцман, який стояв поряд, теж завмер. Здавалося, що йому, як і Джорджеві, штрикнуло в серці від цієї жахливої звістки.
— А що з Еріком? — запитав Джордж. Та він знав, що Енні його не чує. Він — як і вона — просто гукає в космос. Немовби кладе записку у пляшку й кидає ту пляшку в море, сподіваючись, що її хтось знайде.
— О ні! — закричав Бульцман, дуже емоційно як на робота. — Тільки не Ерік!
— Тихо! — цитьнув на нього Джордж. — А то я не почую, що каже Енні.
— Ерік зник! — знову почувся голос Енні, набагато грубший, ніж раніше. Вона відповіла відразу, немовби почула Бульцмана. — Він дещо зробив, Джордже. І вони його схопили. Хтось виказав його. Ми хотіли їх зупинити, але він зник. Невідомо, де він. Нам дуже страшно...
Енні говорила задихано, ніби бігла.
— «Вони» — це хто? — запитав Джордж.
Він знав, що розпитувати даремно, але стриматися не міг. З другого боку слухавки почувся тільки скрик, що луною відбився від стін великого, практично порожнього космічного корабля.
— Енні! Енні! — загукав Джордж.
Але у слухавці повисла мертва тиша. Джордж кинувся до ілюмінатора, так наче його подруга могла пролітати за шибкою. Але там простягався тільки безкінечний космос, повний яскравих зірок, дивних небесних тіл і велетенських каменюк, що летіли повз на тлі безупинного світлового шоу.
По спині поповзли мурашки. Скрик Енні був останнім відчайдушним проханням про допомогу, а вона, мабуть, навіть не знала, почув він її чи ні.
Бульцман і Джордж мовчки перезирнулися: робот і хлопчик, механічне око й око людське.
— Тобі теж здається, ніби трапилося щось погане, Бульцмане? — запитав Джордж. — На Землі сталася якась біда...
Робот кивнув.
— Я відчуваю твій стрес через розлуку з домашнім середовищем, — відповів він. — Хоч я й не органічна частина планети, як ти, та все ж починаю відчувати, що ми зайшли задалеко. По-моєму, ми втілили твою мрію — політати в космосі, — тож настав час повертатися.
— А куди цей корабель узагалі летить? — запитав Джордж.
— Невже Аліот тобі не сказав? — Бульцман похитав головою. — Мій господар мав багато таємниць.
Він підлетів до панелі приладів, аби ще раз спробувати перебрати на себе контроль над управлінням «Артемідою».
— А ще він любив бавитися в різні ігри. Якби він сказав тобі, що це судно летить на Європу, можеш не сумніватися: туди ми точно не летимо.
— І взагалі, скільки ми вже тут часу? Чому тут нема жодного годинника? — спитав Джордж.