— Ти впевнений, що цей автобус без водія вміє літати? — вигукнув Джордж після того, як той ледь не врізався у шпичак скелі, що випірнув із густого туману.
— Дуже потужна гроза, — схвильовано сказав Бульцман. — У наш час на Землі таких сильних не було. Вона викликає в мене метеорологічну тривогу!
Летючий автобус перевернувся на бік, вивернувшись від ще однієї підступної скелі, а діти й робот мало не попадали одне на одного.
— Ей! — сердито вигукнула Геро. На відміну від Джорджа, вона сиділа пристебнута й залишалася на своєму місці, коли літакобус немилосердно кидало вгору-вниз. — Я на таке не підписувалася!
— Ай! — зойкнув Джордж, вчепившись за поруччя автобуса, щоб не полетіти на другий бік, коли той знову поверне. Він мимоволі зацідив Бульцманові ногою в лице. — Ви-и-и-бач! — вигукнув він.
Нарешті автобус вирівнявся і Джордж знову вмостився у кріслі. Спочатку здавалося, що вони таки зможуть перелетіти через грозу, що вирувала довкола них з таким гуркотом, ніби розлючений велетень тупотів по Землі. Але малому летючому автобусові було не під силу тягатися з безжалісним штормом. Його кидав на всі боки вітрюган, який би й гору міг здути, жалили величезні сліпучі спалахи ясно-блакитної блискавки і шмагав дощ, що водоспадом лився з фіолетових хмар. Автобус не втримався і почав втрачати висоту. Знизившись, він летів над верхівками дерев через густий ліс — принаймні так це виглядало в густому тумані. Двигун закашляв і зачмихав. Одне крило відламалося на вітрі. Всередині кабіни пілотів було пусто: жодної панелі приладів, за яку міг би сісти реальний пілот. Більше того: було навіть незрозуміло, як відчинити двері, щоб вистрибнути.
— Ми не зможемо самі посадити автобус! — нажахано вигукнув Джордж, збагнувши, що зараз станеться. — Що робити? Ти можеш зв’язатися з Емпіреєм?
— Емпірей нам нічим не допоможе! Тримайся! — сказав Бульцман, встромивши голову між коліна. — Більше нічого ми вдіяти не можемо.
Автобус знову шарпнувся й пірнув у ліс, а тоді, продершись крізь гілки дерев, нарешті зі скреготом зупинився.
Розділ одинадцятий
иходити? — обурилася Геро. — Нікуди я не збираюся виходити! Це не Чудесна академія!
Вони приземлилися досить непогано: маленький літакобус пригальмував серед гілляччя й доволі м’яко опустився на землю. Але де ж вони опинилися?
— Що це за місце? — запитав Джордж Бульцмана, коли двері відчинилися і в салон просочилася солонкувата імла.
Він потягнув носом повітря — різкий запах сірки, сморід зігнилих рослин і щось схоже на гіркуватий дим. «Таке густе, що можна ложкою їсти», — подумав Джордж.
— Ми ще на Землі?
Він знав, що в космос вони не вилетіли, але тутешній клімат був зовсім інакший — йому аж не вірилося, що вони досі на тій самій планеті.
— Це Болото, — повідомив Бульцман, який знав це завдяки оновленню, що його люб’язно встановив Емпірей.
— Фу-у-у-у! — скривилася Геро. — Який жах! Негайно розверніть автобус і завезіть мене до академії!
— Ми не мали тут опинитися, правда? — запитав Джордж Бульцмана.
Крізь густий смог було видно тільки невеличкий клаптик землі, точніше болота, яке виглядало так, ніби засмокче їх тієї ж секунди, як вони туди стануть.
— Ні. Це була аварійна посадка, — стривожено відповів Бульцман.
Визирнувши через вікно, Джордж побачив, що й друге крило їхнього малого літакобуса відвалилося, коли той продирався крізь гілки. Зостався один салон. «Нам неабияк пощастило залишитись живими й здоровими», — подумав Джордж.
— Чому це місце таке дивне? — запитала Геро, явно сподіваючись, що двері от-от зачиняться й автобус якимось дивом поїде далі, як завжди й бувало у Бульбашці.
— Схоже, кліматичні зони на Землі тепер дуже відрізняються одна від одної, — припустив Бульцман. — Ми прибули з пустельного регіону, де ніколи не падає дощ, туди, де його, навпаки, забагато.
Щойно робот це сказав, як надворі щось голосно зачвакало й забулькало.
— І що тепер? — спитав Джордж. Йому зовсім не подобалося місце, в якому вони опинилися, але принаймні вони були на землі, а не зависли на дереві чи не застрягли на вершині гори.
— Я нікуди не виходжу, — твердо мовила Геро. — Я мала приїхати до Чудесної академії, де все гарне і блискуче, де живуть мої друзі й де розповідають про всякі круті штуки.
Однак автобус мав дещо інший намір.
— Цей автоматизований засіб пересування самоліквідується через тридцять секунд, — пролунало з динаміка. — Негайно покиньте цей автобус. Повторюю: самоліквідація через тридцять секунд. Усі людські істоти й роботи повинні негайно покинути салон.
Геро побіліла.
— Хутчій, Геро! — вигукнув Джордж, розстебнувши її пасок безпеки. — Хапай свого наплічника — і побігли!
Але Геро навіть не ворухнулася.
— Ти не можеш тут лишатися — автобус вибухне через двадцять секунд!
— Дев’ятнадцять, — прокарбував автоматичний голос.
Джордж спробував підняти Геро, але та виявилася занадто важка. Він у розпачі роззирнувся. Треба забрати її звідти — не можна чекати, поки автобус вибухне чи активує ще якийсь механізм для самознищення. Може, вистрибнути через вікно й потягнути Геро за собою? Але на допомогу прийшов Бульцман.
Робот-велетень легенько підняв Геро довгими металевими ручищами й, міцно її тримаючи, щоб не вирвалася, виніс із автобуса. Бульцман угруз на кілька сантиметрів у в’язке болото, яке вже почало поглинати їхній автобус. Але принаймні вони з Геро вибралися!
— Ну ж бо, Джордже! — гукнув Бульцман, так і тримаючи дівчинку на руках.
Той довго не думав: вхопивши наплічники, які дала їм Німу, він вискочив з автобуса й приземлився — хлюп! — на шмат порослої бур’янами землі, що видався йому більш-менш твердим. Хлопець хотів якомога швидше відповзти від автобуса, поки не сталося вибуху. Натомість той просто розчинився — так наче хтось розібрав його, атом за атомом. Автобус мов корова злизала.
— Нічого собі! — вигукнув Джордж, лежачи на землі.
— Біорозкладні матеріали? — висунув здогад Бульцман. — Або, може, він розпорошив сам себе?
Старий робот легенько поклав Геро на порослий травою ґрунт поряд із Джорджем. Дівчинка тут же сіла, випроставши спину, мов під лінійку. Вигляд у неї був наляканий і збентежений.
— Що відбувається? Ми ж уже мали бути в академії! — сказала вона.
Джордж вирішив, що це не зовсім вдалий момент повідомити їй про те, що вони туди навіть не збиралися, що він узагалі не знав, де та академія, і що навіть якби знав, то все одно йому наказали відвести Геро у зовсім інше місце. Він сподівався, що Бульцман має план Б.
— Куди тепер? — запитав він робота, піднявшись на ноги. Тоді відкрив один із наплічників і витягнув звідти очищувач води.
Хлопець наповнив верхню частину мулистою смердючою рідиною з величезної калюжі й вражено спостерігав, як униз крапає кришталево чиста вода.
— Працює! — вигукнув він і ковтнув води. Тоді дістав другий очищувач, наповнив його і простягнув Геро.
— Гм-м-м, — озвався робот, який за той час роззирнувся довкола, — їх оточувала густа волога імла. — Туди! — тицьнув пальцем.
Джордж глянув у той бік, куди він показував, але в тумані важко було щось розгледіти.
— А чому туди? — запитав хлопець.
— Не хвилюйся, — лагідно сказав робот. — Я знаю, що роблю. Емпірей дав мені всю потрібну інформацію. Тепер я — твоє джерело знань. Можеш покластися на мене. Я доведу вас до місця призначення.
— Але ж це не входило в Емпіреєві плани, правда? — запитав Джордж. — Ми спустилися на землю через аномальну грозу.
— Не таку вже й аномальну, — відповів Бульцман. — Кліматичні зміни...
Геро зневажливо пхикнула.
— ...спричинили те, що така погода стала нормальною. Тепер що завгодно може трапитися. На моє робо-щастя, ми приземлилися в лісі, а не серед річки, яка після зливи вийшла з берегів! Вода — ворог робота-помічника, який виконує свої людино-підтримувальні обов’язки!