— Можеш зв’язатися з Емпі й запитати його, що нам тепер робити?
Бульцман зніяковів.
— Емпірей просив мене контактувати з ним тільки в разі критичної небезпеки. Інакше вони вирахують, де ми перебуваємо. А це, як на мене, не критична ситуація, а просто незаплановане відхилення від маршруту.
— А як ти взагалі зможеш з ним зв’язатися? — поцікавився Джордж.
Він розгорнув кілька сублімованих батончиків ґраноли — один дав Геро, а від другого сам відкусив шматок.
— Отак, — Бульцман підняв до рота долоню. — Емпірею, — сказав він, нібито розмовляючи з ним насправді, — орел приземлився.
Він захихотів і опустив долоню, усміхнувшись до Джорджа й Геро.
«А Бульцманові весело», — подумав хлопець.
— Куди ти тільки що говорив? — запитала Геро.
Джордж зрадів, що дівчинка нарешті оговталася.
— Це так званий надолонник, — пояснив Бульцман і показав пристрій завбільшки зі смартфон, прикріплений до його великої металевої долоні. — Мені дав його Емпірей. Він плануватиме наш маршрут і за потреби встановлюватиме зв’язок з Емпіреєм. Але, будь ласка, повірте: я вас не підведу. Чесно кажучи, я вже давно мріяв про таку місію. Це мій шанс стати по-справжньому корисним роботом.
— А та штукенція може показати шлях до... ну, до того місця, в яке треба йти? — стиха запитала Геро, відкусивши шматок батончика.
— Відповідь ствердна! — засяяв милий робот. — Він уже проклав новий маршрут. Треба перетнути Болото й рухатися у бік столиці Едему — Едемополіса.
— Супер! — втішився Джордж.
Може, Бульцман справді має рацію і їхнє становище не таке катастрофічне, як йому здається. Він згадав, що Німу дала йому карту. Хлопець сягнув у задню кишеню... і витягнув розмоклий брудний папірець, який розлізся у його долоні.
Бульцман усміхнувся.
— Папір — матеріал не дуже міцний, Джордже, — сказав він. — Сучасні технології надійніші.
Він знову показав долоню.
— Едемополіс! — радісно вигукнула Геро. — Bay! Це ж таке круте місце! Зроблене зі скла й золота і гойдається на хмарі! Найгарніше місто в цілому світі!
«Цікаво, скільки на планеті лишилося міст і чи справді краса досі щось важить?» — розмірковував Джордж.
— А там, — продовжував Бульцман, — нам треба буде з’ясувати, як добиратися далі. Але мусимо бути дуже обережні. Едемополіс — дуже небезпечне місто, хоч і гарне. У кожному кутку шпигуни.
«Шпигуни», — подумав Джордж, вдивляючись у довколишній морок, що дедалі густішав. І чому його це не дивує? Як же інакше Едем міг би зберегти свою владу?
— Ходімо.
— Я понесу Геро, — запропонував Бульцман, намагаючись бути корисним.
— Не треба! — скочила на ноги Геро. — Я вмію ходити!
— Тоді за мною! — скомандував робот. — І не відставайте.
Він увімкнув маленькі лампочки на своїх металевих клешнях — так стало трохи ліпше видно. Світло, пробиваючись крізь туман, ставало димчасте і тьмяне. Було видно тільки, що довкола — лісова галявина.
Бульцман спрямував світло вгору, і вони побачили височенні, порослі густим мохом дерева, з яких скапував дощ. Гілки покрутилися, утворивши фантастичні фігури над їхніми головами. Унизу дерева були оточені непролазними чагарниками, густими кущами папороті й виткими повзучими рослинами. Кожне дерево мало сотні темних листків. У цьому дивному лісі плинув якийсь солодкавий, землистий аромат.
— Смоківниці! — вигукнув Джордж, який добре знав ботаніку. Колись його тато понад усе любив поратися в саду, і Джордж навчився від нього більше, ніж думав.
Під величезним листям звисали стиглі плоди інжиру.
— Що за «смоківниці»? — запитала Геро.
Вона торкнулася дерева й тут вже відсмикнула руку. А потім ретельно витерла її об свій спортивний костюм, залишивши на ньому темно-зелені плями.
— Скуштуй, — сказав Джордж; він виріс із батьками, які обожнювали всілякі фрукти й овочі.
Він зірвав з дерева соковитий стиглий інжир і простягнув його Геро. Дівчинка зморщила носика. Джордж зірвав іще один — і цього разу скуштував його сам.
— М-м-м, смакота, — мовив він. — Не бійся, спробуй!
Геро відкусила малесенький шматочок. Спочатку скривилася, але відчувши, який той солодкий, здивовано сказала:
— Гм, дуже навіть смачно!
«Цікаво, а вона колись їла справжню їжу, — подумав Джордж, — чи тільки порошки, таблетки, смузі та сублімовані батончики?»
— Інжир — це рослина, знана ще з доісторичних часів, — сказав Бульцман, звірившись із Емпіреєвими файлами, що містили загальні факти. — Смоківниця, або інжирне дерево, може рости в дуже різних місцях, які раніше були безлюдні. Корені дерева такі міцні, що прорвуться через найтвердіші матеріали, як-от бетон.
— Що таке «бетон»? — поцікавилася Геро.
Джордж роззирнувся. Де-не-де виднілися рештки якихось будівель. Бульцман посвітив ліхтариком, і Джорджеві здалося, що за гілками смоківниць видно силуети покинутих будинків.
— Думаєш, інжир захопив місто? — запитав Джордж.
У далекому минулому він разом із батьками відвідував руїни міст — залишки стародавніх цивілізацій. Невже міста, в яких він бував на Землі, тепер теж лежать у руїнах? Неймовірно!
— Так, — відповів Бульцман. — По-моєму, колись це було велике місто на півночі твоєї країни.
— Ти знаєш, як воно називалося? — запитав Джордж.
— Манчестер, — сказав Бульцман. — Ти знав таке?
— Знав, — зітхнув Джордж. — Тільки тепер його вже не впізнати. Ну, принаймні в майбутньому ще є дерева, — він спробував зосередитися на чомусь позитивному. — Але як ми проберемося далі? Тут же немає стежок.
— Якщо ти мені дозволиш піти першому, — сказав Бульцман, — я спробую використати всі запрограмовані можливості й допомогти вам!
Він помарширував уперед, вириваючи рослини і прокладаючи шлях для Геро й Джорджа.
— А в цьому інжирному лісі є хижаки? — стривожено запитав Джордж, ідучи вслід за роботом.
Він насторожено роззирнувся. В тумані між деревами відлунювали дивні голоси. Невідомо було, що це за звуки і звідки вони беруться. Вони були схожі то на скрекотання папуг, то на металеве гудіння, то на якийсь химерний моторошний шепіт просто в Джорджа під вухом. Раз у раз чувся якийсь далекий гуркіт.
— Я помітив у горах леопарда, — сказав Бульцман. Він тупав уперед, а Геро поспішала навшпиньки за ним. — Значить, не всі великі кішки вимерли. І, якщо я не помиляюсь, Емпірей говорив про якісь експерименти з ДНК...
У цей момент Джордж почув, як ліворуч щось хрипко замуркотало. Він прислухався й почув чиїсь м’які кроки. Хтось рухався у тому самому темпі, що й він. Хлопець уповільнив ходу — кроки сповільнилися теж. Джордж кинувся вперед, мало не збивши Геро з ніг, — кроки прискорилися. А тоді вони затихли й у лісі запанувала тиша. Було чутно, як Бульцман прокладає дорогу, як мугикає Геро і як не може віддихатися Джордж. Інші звуки зникли — так наче в лісі з’явилося щось таке величезне і страшне, аж всі принишкли, щоб не видати себе і свою схованку.
— За нами щось крадеться, — прошепотів Джордж до своїх супутників попереду, але Бульцман затято махав клешнями на всі боки і його не почув, а Геро зосередила всю увагу на тому, щоб не відстати від робота. Раптом щось як загарчало — і то так голосно, що це почули, мабуть, всі лісові істоти.
Від моторошного гарчання стигла кров у жилах. Воно долинало десь із туману. Джордж уперше чув такий звук, але інтуїція підказувала йому, що так гарчить хижак, який занюхав свою жертву. Бульцман зупинився мов укопаний і розвернувся, заховавши Геро за своєю спиною. Дівчинка розтулила рота, щоб закричати, але звідти не вирвалося ні звука. «Навіть якби вирвалося, це б нічого не змінило», — подумав Джордж. Бо те щось у тумані знову гучно загарчало, заглушивши все довкола, а потім почувся звук, схожий на той, коли великий звір облизується в передчутті обіду.
— Де воно? — нажахано запитав Джордж. — І що це?
Він став позаду Геро, так щоб дівчинка була захищена з усіх боків. Робот посвітив ліхтариком у туман, шукаючи звіра, який їх вистежив. Вони почули м’які кроки, тоді знову гарчання... і раптом із мороку просто на них вистрибнув велетенський смугастий звір із довгими жовтуватими іклами. Бульцман ступив уперед, прийнявши всю силу удару на себе. Геро й Джордж встигли відскочити вбік за мить до того, як Бульцман упав на спину, а тигр скочив на нього. Хлопець прикипів до землі, спостерігаючи, як тигр намагається роздерти металевий тулуб робота. Бульцман і тигр вовтузилися на землі — розлючений звір даремно намагався вгризти зубами метал. Бульцман міцно обхопив тигра, як недавно Геро, коли виносив її з автобуса, от тільки той був значно сильнішим противником, аніж тендітна дівчинка. «Що робити, коли нападає тигр?» — гарячково міркував Джордж. Але його мозок теж завмер, як і тіло. На думку йому спадав тільки тигр із дитячої книжки, який зайшов на чай, але цей тигр зовсім не був схожий на пухнасту тваринку, яку хочеться запросити на горнятко чаю з канапками. Він був схожий радше на... шаблезубого тигра! Але ж ті вимерли сотні років тому! Як таке може бути?..