— Ну ж бо, бери, — прохрипів робот, розплющивши очі. Ті стали каламутними і більше не мерехтіли яскравими вогниками, як колись. — План...
— Який план? — у відчаї закричав Джордж. Він от-от втратить не тільки друга, а й усю інформацію про маршрут і про те, як їм бути далі. — Куди треба завести Геро? Що я маю робити?
— Доберись до Едемополіса, — прошепотів старий робот, — а там знайди...
— Що знайти?! — вигукнув Джордж. — Що я маю там знайти???
Але відповіді він не почув. Не встиг. Бульцмана — його друга й помічника, його захисника у диких хащах, хранителя їхнього «плану» — не стало.
— Ні-і-і-і-і-і! — закричав Джордж.
Він схилився над старим понищеним тілом робота й торкнувся чолом його грудей.
— Ні! Ні!
Хлопець поклав голову на холодний метал і розплакався. Він оплакував не тільки Бульцмана, а всіх, кого втратив: маму, тата, сестричок, найкращу подругу Енні... А ще — колишнє життя, яке здавалося йому таким нудним і буденним, за винятком тих рідкісних днів, коли він вирушав у космічні мандри через дивовижний портал, що його малював для нього суперкомп’ютер на ім’я Космос.
Джордж навіть уявити не міг, що коли він повернеться, усе, що він любив, буде знищене. Зник не тільки його будинок чи вулиця, зникли не тільки його рідні. Планета Земля змінилася так, що її було не впізнати. Усе було не так, як колись. Джордж лежав, притулившись до Бульцманових грудей, і плакав — його солоні сльози стікали по корпусу приязного робота, набуваючи металевого присмаку. Джордж так втомився, що навіть боятися перестав.
Він довго сидів, схиливши голову на робота. Врешті хлопець вирішив, що пора вставати. Він глянув затуманеним поглядом угору і розгледів серед дерев якісь силуети, схожі на залишки будинків. Джордж здогадався, що він лежав на колишній дорозі. Обабіч неї виднілися руїни: тут — поламані двері, там — уламок віконної рами. Між деревами було видно вершечок ліхтаря. Але той уже давно не світив — металевий стовп був до самої гори обплетений виткими рослинами.
Він так втомився... Треба вставати, збудити Геро і йти далі до Едемополіса, а звідти — до плавучого острова Альба. Однак його карта розлізлася і він уявлення не мав, у якому напрямку йти та як захистити Геро в цьому дивному, небезпечному світі.
Хлопець, мабуть, знову задрімав, бо коли розплющив очі, світло в імлистому інжирному лісі змінило колір. Воно стало сірувато-жовте і таке яскраве, що майже нічого не було видно.
Але Джордж пробудився не від світла. Хтось штурхнув його ногою. Приставивши долоню дашком до очей, Джордж подивився вгору. Спочатку він подумав, що то Геро, а потім зрозумів, що над ним схилилася чудна розкуйовджена постать. Джордж здригнувся й уже розтулив рота, щоб зарепетувати, але прибулець виявився спритнішим за нього. Тільки Джордж зібрався закричати, як у його роті опинилося щось м’яке й пухнасте — кричати вже не було як.
— Тихо, — озвався незнайомець. Його голос звучав так, ніби він от-от розрегочеться. — А то почує Мисливець на дітлахів.
Ким би та розпатлана постать не була, та голос мала як у звичайнісінького хлопчака.
Розділ тринадцятий
и хто? — поцікавився Джордж.
Але його рот був напханий чимось м’яким, наче хутро, тож у нього вийшло: «И о?». У яскравому світлі хлопець бачив перед собою когось схожого на борсука — у чорно-білому смугастому хутрі і з очима-горошинками.
— Ш-ш-ш! — «борсук» простягнув руку — звичайнісіньку людську руку! — і скинув з голови чорно-білого капюшона.
— Привіт! Я — Аттікус. А ти хто? Мене це більше цікавить. Звідки ти взявся у моєму лісі?
Джордж тицьнув пальцем на пухнасту ганчірку у своєму роті й похитав головою. Він кумедно скривився — Аттікус аж розсміявся.
— Добре, я витягну, — сказав він, звівши брову. — Але ти не кричи! Я добрий, але в лісі мало таких, як я.
Джордж кивнув. Аттікус витягнув ганчірку, допоміг Джорджеві встати з землі й обтрусив його одяг.
— Інші з тобою довго не бавилися б, — скорчив гримасу Аттікус. — Тобі пощастило, що це я тебе знайшов.
Він подивився на тигра, який лежав на землі, й усміхнувся від вуха до вуха.
— Хо-хо, ти розправився з тим звірюгою! Молодець!
— То не я, — відповів Джордж, — а мій друг.
Він голосно ковтнув слину.
— Що? Ота людинка? — здивовано перепитав Аттікус, дивлячись на сплячу Геро. — Вона завалила тигра?!
— Ні, отой металевий чоловік, он там, — сказав Джордж. Аттікус був так дивно вбраний, що Джордж подумав: він, мабуть, ніколи не чув про роботів.
— Металевий чоловік, — замислено повторив Аттікус. — Бачу, тигр його добряче помотлошив.
Джорджеві стислося серце, коли він усвідомив, що ота купа металу — його любий Бульцман.
— А це тоді хто?— Аттікус легенько штурхнув Геро ногою.
Дівчинка навіть не поворухнулася. Аттікус уже встиг сподобатися Джорджеві, який у цьому дивному світі найдужче потребував нового приятеля.
— Це Геро. А я Джордж, — мовив він.
— Дивне ім’я, — сказав Аттікус.
«Напевно, Аттікус — звичайне собі ім’я для хлопчиська з майбутнього», — подумав Джордж. Він закашлявся.
— На, пий, — Аттікус простягнув йому щось схоже на фляжку, зроблену зі шкури звіра. — Це звичайна вода.
Джордж подякував і сьорбнув.
— А як ти потрапив до мого лісу з тою геройкою і металевим чоловіком?
— Довга історія, — відповів Джордж. І то була чиста правда.
— Супер! — зрадів Аттікус. — Розкажеш на Зборах!
У нас всі люблять довгі історії!
Джордж не зовсім розумів, про що Аттікус говорить, але не міг не усміхнутися у відповідь. Раптом Аттікус зігнувся, притулив вухо до землі й зірвався на рівні.
— Треба йти! — сказав він. — Новини про тигра вже розійшлися лісом. Кажуть, що Мисливець на дітлахів вийшов на полювання. Краще на нього не натикатися! Ходімо!
Джордж показав пальцем на Геро.
— Ой, справді! — похопився Аттікус. — Геройку не можна тут лишати.
— Ти не так почув, — зауважив Джордж. — Насправді її звати просто Геро. І вона не зовсім геройка.
— Ну то колись буде! — засміявся Аттікус. — Якщо ми не лишимо її в лісі.
Хлопець легко, мов Бульцман, підняв Геро й перекинув її через плече — міцні м’язи на його руках тільки ледь напружилися.
— Нічого собі, — закліпав очима Джордж. — Ти зможеш її так нести?
Він і сам пробував, але не зміг підняти Геро навіть на сантиметр від землі.
— Я й тигра понесу, якщо захочу, — похвалився Аттікус, випнувши груди.
— Та ну, не вірю! — усміхнувся Джордж. До його скафандра, вимащеного болотом, поприлипало листя і ще всяка всячина. Він тепер мало чим відрізнявся від Аттікуса, хіба що не мав хутряного каптура. Аттікус знову вишкірив зуби.
— Але це й так погана ідея. Ану ж звірюка прокинеться і відгризе мені голову! — він понюхав повітря й рушив уперед із Геро через плече. — Ти з’явився якраз тоді, коли треба. Моя мама нічого не обіцяла, але я дуже, дуже хочу перейти на наступний рівень на сьогоднішніх Зборах...
— Постривай! — гукнув Джордж і побіг назад до нерухомої фігури Бульцмана.
Аттікус точно не мав смартфона в кишені, тому Джордж подумав, що мусить наважитись і зробити це зараз — інакше опиниться в лісі без єдиного пристрою для зв’язку.
— Вибач, Бульцмане, — сказав він, відірвавши надолонник із пошарпаної руки робота й поклавши його до кишені.
— Що за рівень? — запитав він, наздогнавши Аттікуса.
— Королівства воїнів! — здивовано пояснив Аттікус. — А що — там, звідки ти прийшов, нема Королівства воїнів?
— Емм... Нема, — відповів Джордж.