«У принципі, є, але тільки в комп’ютерних іграх», — подумав хлопець, от тільки Аттікусу цього ніяк не поясниш. Вони пробиралися стежкою крізь хащі. Раптом Аттікус зупинився і втягнув носом повітря. Ліс, залитий яскравим жовтим світлом, ожив: Джордж чув, як щебечуть птахи, перегукуються мавпи, дзижчать комахи. Десь далеко щось загуркотіло — звук був не з приємних.
— Треба йти верхом, — тихо сказав Аттікус. — Унизу небезпечно. Я чую запах Мисливця за дітлахами.
— Хто це такий? — запитав Джордж. Його прізвисько нічого доброго не віщувало.
— Від нього ліпше триматися подалі, — відповів Аттікус. — А то він запхає нас у торбу й винесе з лісу.
— Навіщо? — запитав Джордж.
— Бо так влаштовано Едем, — мовив Аттікус; з його обличчя зникла усмішка, погляд посерйознішав. — Ти чув, як вони кажуть, що це найкращий з усіх можливих світів? Чув, правда? Але це не так. Цей світ найгірший.
Він обережно опустив Геро на землю.
— Вставай, мала геройко! — Аттікус потрусив її.
Геро ворухнулася. Аттікус став на коліно й поторсав її за вухо.
— Вставай! — приязно сказав він, коли дівчинка розплющила очі. — Давай-давай! Треба рухатися!
Геро хотіла запротестувати й уже розтулила рота, але Аттікус виявився спритнішим і за неї. Однією брудною рукою він затулив їй рота, а другою підняв на ноги.
— Обережно з нею, — втрутився Джордж. — Вона ніколи не була в лісі.
— Вона нас затримує, — схвильовано сказав Аттікус. — Нам треба втікати звідси. І то вже!
У цей момент лісом прокотився гучний рик, який немовби підтвердив, що хлопець має рацію.
— Вона впорається, — сказав Джордж, сподіваючись, що так і буде.
Аттікус забрав долоню. Геро не на жарт розлютилася.
— Що? Я вас затримую? — обурилась вона. — Якби ж то! Не треба мене нести! — вона пронизала Аттікуса сердитим поглядом. — Я не мала дитина! І взагалі, мені це не подобається!
— Добре-добре! — засміявся Аттікус, вхопившись за найнижчу гілку покрученої смоківниці. — Як скажеш! Хто останній вилізе на дерево — той слабацюра!
Він підтягнувся й прудко заліз на дерево. Джордж подерся за ним — він змалку любив лазити по деревах. Та коли глянув униз, побачив, що Геро так і стоїть, здивовано розтуливши рота.
— Геро! — гукнув Джордж. — Скоріше!
Стоячи на гілці, він бачив, що лісом крадеться щось велике й важке — рухається просто на неї. Тигр! Звір прокинувся, голодний і злий. Геро — яка ще хвилину тому запевняла їх, що вона не мала дитина, — стояла, мов застигла.
— Я не можу! — пробурмотіла вона. — Не можу!
— Геро! — крикнув Аттікус із верхньої гілки. — Підстрибни! Ну ж бо! Джордже, тільки не спускайся!
— Я мушу! — Джордж не міг покинути Геро напризволяще.
Він зістрибнув з дерева на землю і схопив Геро за плечі.
— Лізь на дерево! — скомандував він. — Раз-два!
— Не можу! — проскімлила Геро. — Я ніколи не лазила по деревах!
Джордж згадав дерева, які росли в Бульбашці. Ну ясно, що вона по них не лазила. А якби й спробувала, то відразу б спрацювала сигналізація і їй би зняли бали! Геро мало що пробувала в реальному світі, а тепер, щоб вижити, їй доведеться вивчити усе відразу. Водночас Джордж розумів, що Геро може бути й іншою: він побачив це тоді, коли вона спробувала захистити Бульцмана від тигра. Значить, і на дерево вона зможе видертися.
— Ага, і з Бульбашки ти ніколи не виходила, і під час грози не літала, й інжиру не їла, і через болото не ходила, і з тигром не билася! — сказав Джордж. — Ти все це робила, Геро! І це теж зможеш. Уяви, що це віртуальне заняття з гімнастики!
Аттікус зліз і схилився з гілки, простягнувши їй руку.
— Хапайся! — гукнув він.
Геро насторожено глянула на його заляпану руку, і Джордж здогадався, про що вона думає: про підступних бактерій та мікробів. Але, подивившись на її руку, він побачив, що та не надто чистіша. Тигр позаду лячно загарчав — Геро вхопилася за руку Аттікуса, підтягнулась і вилізла на дерево. Джордж тут же подерся за нею, підсадивши її на вищу гілку.
Але цього разу затримка зіграла на користь тигрові, а не Джорджу. Розлючений звір вмить опинився під деревом, заповзявшись не дати хлопцеві вдруге втекти від його лап. У погоні за смачним обідом тигр кинувся на дерево. «О ні! Тигр вміє лазити по деревах!» — нажахано подумав Джордж. Вчепившись кігтями за стовбур, звір швидко поліз угору — Джорджеві це зовсім не сподобалося.
Над його головою відчайдушно дерлася Геро, а попереду неї — Аттікус.
Тигр ляснув лапою по гілці, щоб скинути здобич на землю.
Джордж встиг перелізти на сусідню гілку, але тигр таки шурнув гострим кігтем по його нозі — прорізав скафандр і роздер шкіру.
— Ай! — тихо зойкнув Джордж, щоб його ніхто не почув. Нога сильно заболіла, але треба було дертися вище. Тигр щосили намагався вибратися на гілку.
— Тигр лізе за нами! — заверещала Геро, глянувши вниз.
Джордж чув його важке дихання у себе за спиною.
— Сюди! — Аттікус доліз до найвищої гілки і, мов птах, перескочив на сусіднє дерево.
Геро — не може бути! — перестрибнула слідом за ним. Через роздерту ногу Джорджеві не вдалося стрибнути так само спритно, як вони, але він встиг ухопитися за нижчу гілку. Аттікус і Геро вже зникли в густій кроні. Джордж, виснажений і поранений, пірнув у листя слідом за ними. Він чув, як позаду ричить розлючений тигр, від якого вислизнула здобич. Більше шансів у звіра не було — горішні гілки не витримали б його ваги.
Опинившись у затіненій кроні, Джордж побачив попереду майстерно замаскований місток, натягнутий між деревами.
— За мною! — скомандував Аттікус і ступив на місток. Той був зроблений із міцних галузок, скріплених товстими мотузками.
— Що це? — вражено запитав Джордж.
— Дорога, — гордо відповів Аттікус. — Наші проклали такі містки по всьому лісу, щоб ми могли спокійно пересуватися. Вони дуже легкі, й такі звірі, як той тигр, на них не втримаються.
Він стояв, чекаючи на Джорджа з Геро.
— А він безпечний? — запитала Геро, з підозрою дивлячись на місток, який погойдувався туди-сюди.
— Точно безпечніший за побачення із шаблезубим тигром! — відповів Аттікус. — Або з Мисливцем за дітлахами.
— Ким-ким? — перепитала Геро.
— З одним лиходієм, якого ми перехитримо, — сказав Аттікус.
— Ага! — бадьоро відповіла дівчинка.
Схоже, їй це починає подобатися, здивувався Джордж. Він згадав Бульцмана, який теж тримався бадьоро тоді, коли від нього цього найменше чекали. Йому стислося серце. Я не втрачу Геро, сказав він собі. І проведу її туди, куди треба. Але його турбувала одна думка.
— А звідки тут взялися шаблезубі тигри? Я думав, що ми в майбутньому, а не в минулому!
— Їх виростили в лабораторії із заморожених ДНК, які викопали із землі, — пояснив Аттікус. — Ще у давні часи. Та коли науку заборонили, а всі лабораторії позакривали, звірі повтікали й оселилися в лісі.
— Сорі, але все було зовсім не так! — втрутилася Геро.
— А ти звідки знаєш? — запитав Аттікус.
— Моя опікунка — міністерка науки в Едемі, — сказала Геро, явно сподіваючись, що Аттікус буде вражений, коли це почує. — Тому я знаю, що кажу.
Аттікус з підозрою подивився на Геро.
— Тоді що ти робиш тут, у Болоті? — запитав він. — Якщо твоя опікунка така крута тітка, що ти забула в лісі?
Джордж вирішив усе пояснити.
— Ми не шпигуни, — сказав він, згадавши, про що йому колись казав Бульцман. — Ми звичайні діти, які загубилися в Болоті. І нам потрібна твоя допомога.
— А куди вам треба? — запитав Аттікус.
— В Альбу, — відповів Джордж.
— У Чудесну академію, — тієї ж миті сказала Геро.
— Я бачу, ви самі не в курсі, куди вам треба, — Аттікус зміряв поглядом їх обох.
— Ні, — зніяковіло відповів Джордж. — Не в курсі...
Він думав, що Геро щось заперечить, але, зиркнувши на неї, побачив, що та киває головою.
— Це найдивніша подорож у моєму житті, — зізналася вона Аттікусу. — І, по-моєму, Джордж уявлення не має, що робить.